Рецензии на книги — Евгения Кононенко

Душою чист, душою наг Не каждый в этот век... Мужчина - гад, мужчина - враг И недочеловек... Его удел - гнобить любовь... Вести себя, как мразь... Для жертвы нервы приготовь И в ад кромешный влазь... Для счастья женского азы Не так уж и сложны - Ответь на чувственный позыв И не ищи вины В её капризах... Просто будь Самим собой, мужик... Но феминизм втыкает в грудь Десятки острых пик... В пылу панических атак Наклеется ярлык: "Мужчина - гад, мужчина - враг!!!" Давай крутись, мужик!!! От этих модных передряг Колбасит женский пол И феминизма пёстрый флаг Зовёт на произвол... Но мы, мужчины, не сдаём Родную цитадель Патриархата и идём, Как в бой, опять в постель... Хороший секс под женский визг, Возможно устранит, В девичьих мыслях феминизм... Но быта лабиринт Вновь может завести в…

Збірка новел про жінок. Наших сучасниць. У кожної своя, в більшості гірка доля. А кому зараз легко? Сумно. Стільки жінок виїхало на заробітки. Розпалися сім‘ї. Діти, при живій мамі залишилися сиротами. Чому так сталося? Адже не щастя поїхали туди шукати. Щастя якраз вони втратили. Щастя дивитися, як з кумедного дитинчати дитина стає підлітком, потім старшокласником. Щастя готувати їй ранками смажену яєшню і запашне какао. Щастя зустрічати після школи, і разом радіти гарній оцінці, або втішати після невдач. Все впирається в гроші. І в роботу. І в благополуччя родини. Благополуччя здобули. А скільки втратили?

Одна грамотна й обізнана любителька літератури Ксюша (SaganFra) колись сказала, що треба автору давати другий шанс. Ось я порадою і скористалась. Перша, прочитана мною, книга Євгенії Кононенко ("Бабусі теж буди дівчатами") розчарувала, хоча найбільше претензій мала до редактури (а я пересічний читач), а от друга справила досить хороше враження.

Повість "Ностальгія" розповідає про відрізок із життя сорокарічної Лариси - киянки, яка працює у фундації, що допомагає обдарованій молоді, ділить житлову площу з ексцентричними родичами і мимохіть вплутується в "розслідування" таємниці загибелі старих друзів батька, коли під час ремонту знаходить дивний пакунок у тумбі письмового столу, а згодом і його спадкоємця.

Мені сподобалось, що твір написаний у реалістичній манері (побут, стосунки між…

Я никогда не любила рассказы. Куда как интереснее роман или повесть - с несколькими сюжетными линиями, с неожиданными поворотами; роман не прочитаешь за один присест, и можно пофантазировать, что будет дальше. А пока читаешь, привыкаешь к героям, за кого-то переживаешь, кому-то сочувствуешь, кого-то осуждаешь... Целая жизнь, параллельный мир! А что рассказ? Там порой и сюжета-то как такового нет.

На просторах интернета мне уже несколько раз встречалась история о том, что будто бы Хемингуэй однажды поспорил, что напишет рассказ, состоящий всего из нескольких слов, способный растрогать любого читателя, и якобы писателю удалось выиграть спор. Вот что он написал: For sale: baby shoes, never used (Продаются детские ботиночки. Неношеные). Правда это или нет, не знаю, но в этой истории изложена…

Це дуже неприємно писати відгук про твір (до того ж перший), наповнений зовсім не позитивними емоціями ;( Я люблю книги про підлітків, сімейні таємниці з дрібкою детективу, і все це у книзі є, але... Постійно плутаються імена ( Андріївна/Олексіївна, Григорій/Георгій), не допрацьовані діалоги (якісь повтори, обірвані думки), недорозвинуті сюжетні лінії (не зрозуміло завершились стосунки Кості і Лізи, Аліси і Лізи). Хоча все починалось дуже інтригуюче - чуттєвий інтимний лист із старої скрині, дівчинка під пильним поглядом деспотичної бабусі-професорки у вишуканій столичній квартирі, де все покрито пилом недомовок і затаєних образ... Думаю, якби авторка доклала ще краплиночку зусиль і довела до кінця історію Лізи й Валерія, розвинула стосунки Лізи й Кості, глибше прописала характери…

17 листопада співробітниця фонду Gifted Child International Мар’яна Хрипович гине під колесами товарного потягу десь у провінційному Комбінатному. Так по-дурному обірване життя цінної колеги, звісно, приголомшує працівників фундації. Але не тільки це. Мар’яна мала відвідати лише Новожахів, але опинилася у Комбінатному, а ще була помічена у Дружбонародівці. Навіщо вона туди їздила? Та ще й везла фондівську готівку… Якщо про це дізнаються «зверху», будуть великі проблеми…

Як зрозуміло з назви фонду, він займався пошуком талантів серед дітей. Мар’яна мала хист знаходити перли у багнюці, такій як де вона й загинула. Більш того, майже всі віднайдені таланти були так чи інак хворі, а тому стипендії від фонду неабияк допомагали. Сашко Чеканчук, який їде забирати тіло Мар’яни, вражений…

Книга из тех, читая которые, чувствуешь себя подглядывающим за кем-то. Вроде понимаешь, что довольно бестолковое занятие, но и оторваться тяжело: любопытно же, как люди живут. Это сборник рассказов о том соре, что не принято выносить из избы. Махровая бытовуха, до боли знакомая советская и постсоветская действительность, несчастные нелюбимые женщины, в одиночку тянущие детей и чахнущие от несбывшихся ожиданий от жизни, свекрови-мегеры, забитые мужики-слизняки. Да, вот особенно последнее подчёркивается. Герои такие, что хочется немедленно взять лопату и идти их всех бить, честное слово. Везде измены, эгоизм, трусость, подлость и мелкие разъедающие душу предательства. Излишняя приземлённость, излишний романтизм... всё как-то не слава богу, и это уже такая обыденность, что и представить…

Довольно неплохой сборник. Несколько острых рассказов, пару совершенно симпатичных, сентиментальных историй, эссе о себе, мысли о литературе. В целом, книга напоминает стиль Рубиной, только написана на другом языке. И в большинстве произведений, объединенных под одной обложкой, называется одна и та же Киевская улица. И кажется, что читаешь о людях из огромной коммунальной квартиры, в одной из комнат которой живет и сама автор.

"Ми пишемо про себе, коли нас зрадили всі, коли більш нічого не залишається". Жан Жене

Приятное, современное, хотя и достаточно женское чтение. В электронке почитать можно здесь.

Колись, при написанні дипломної роботи в університеті, я дуже плідно працювала з творчістю Є.Кононенко, тому для мене ця книга – як зустріч із давньою подругою. Так, ніби сіли десь посидіти, обговорити теперішнє, минуле…і майбутнє, звичайно. Але більшою мірою все-таки теперішнє крізь призму минулого, адже «всі ми родом з дитинства», всі ми носимо в собі не лише радості та травми дитячих років, а й пам'ять роду. І ця книжка саме про це. ⠀ «Слово свого роду» - це колекція автобіографічних есеїв про наболіле: стосунки з матір’ю, з чоловіками, сутність письменства та роботу перекладача, гендерні питання (куди ж без них) та фемінізм, зустріч з Перелесником та те саме болюче мовне питання. Всі вони складаються в одну картину життя, в один метатекст про пошук себе в цьому світі, про пам'ять…

Я єдиний читач цієї книжки на Лайвлиб. Навіть дивно. І сумно. Мені порадила почитати цю книжку одна викладачка з універу. Тоді ще все було гаразд. Ех, ностальгія... Нічого особливого а цьому романі нема. Але цікаво. І ностальгічно. Ця книжка була що до невідворотних змін у житті.

Не люблю я шмаркливі оповідки про любофф, але ось ця невеличка повість таки «зачепила» мене. Сама я дуже полюбляю паперові родинні пам’ятки: після смерті батька я забрала всі папери, що знайшла. А потім дома, в тиші, перебирала ті «привіти» з минулого. Були там і листи тата до батьків, коли він служив у армії. Були і свідоцтва про народження, одруження, освіту виписані на простому аркуші у клітинку. Було кілька документів з окупації, на яких стоять печатки із свастиками і бісерним почерком, чорнилом, німецькою та українською мовами написані довідки. Була і записка із концтабору від мого незнаного діда (рідного брата бабусі по татові) до його матері, написана на якомусь шматку цупкого паперу і хімічним олівцем, де вже майже нічого і не розбереш без допоміжних засобів… А скільки старих…

Особлива подяка Ірині Андріївні за пораду прочитати цю книжку. Новели чудові! Прочитала за день. Раджу всім любителям жанру.

Ну, таке вже безстильове і нудотне жіноче чтиво, що ледве домучила. Не хочу казати, що всі оповідання безбарвні і графоманські, є кілька, які викликають емоції, але в загальному книжка дуже сіра і нецікава. Якби творчість пані Кононенко не була темою моєї дипломної роботи, я б нізащо не взялася за ці оповідання. Твори Кононенко вульгарні і нудні. Після прочитання них залишається внутрішній стан в'язкої огиди і почуття марно потраченого часу. Я поважаю письменників, які закладають в сюжет твору якусь необроблену істину, яку ми маємо самотужки філігранити. Кононенко пише прозору прозу, від якої нудно якось. Складається враження, що цими творами вона хоче комусь щось довести. В одному передостанньому есе цієї книжки авторка задає чисто по-жіночому заздрісне питання: "Чому мої оповідання…

Що таке химера? У прямому сенсі - вогнедишне чудовисько, у якому поєдналися лев, коза і змія, у переносному - нездійсненна ідея, пустий вимисел, щось неможливе. В античності поява химери вважалась дурним знаком, створіння вважалось передвісником стихійних лих, небезпечних ситуацій і жахливих хвороб. З усіма цими смислами Євгенія Кононенко грає сповна, поміщаючи їх у тексти новел, де немає однозначностей, а сприймати прочитане можна тільки дуалістично, метафорично. ⠀ Історії, де з'являються празькі і паризькі химери - більш буквальні, тут химерність має явне втілення, темне і таємниче. ⠀ Усі інші новели конкретного образу не отримали, але персонажі теж стикаються з химерами - внутрішніми демонами. Весь уроборос буття крутиться навколо помилкових рішень, які ніхто не в змозі уникнути. Цикл…

Ця книжка випадково потрапила мені до рук і я страшенно рада цьому. Цікавезний, захопливий, добре продуманий сюжет, в анотації зазначений як історико-містичний детектив. Таємниця, оповита інтригою та потужним містично-загадковим шлейфом. Чим далі – тим все важче було випустити книжку з рук, аж доки не перегорнула останню сторінку. Загадкова постать скульптора Пінзеля мені вже була відома з книг Галини Вдовиченко. З цією ж книжкою ця постать і його містична творчість стали для мене ще цікавішими. Дуже хочу нарешті відвідати музей цього Майстра у Львові. Цікаво, чи справді його скульптури справляють таке потужне враження. "А може, й правда ті, хто уважно дивився у вічі Пінзелевим скульптурам, приречені стати іншими? А може, й правда вони не знатимуть спокою до кінця своїх земних днів і…

Такий собі гендерно-феміністичний детектив на тему зради як глобального явища. В цій книзі не стільки цікавий сюжет, скільки роздуми та спроба проаналізувати поняття зрада з різних точок зору. Це моє перше знайомство з Єгенією Кононенко,перша прочитана її книга. Вона написана легкою невимушеною мовою, розкриває історію життя одніє родини. Тут є трохи детективу, трохи соціально-психологічної драми, трохи сімейної, трохи філософії. Але ця історія не мотивує продовжувати знайомство з цієї авторкою надалі. Хоча книга прочитана дуже швидко, і я навіть виписала собі кілька цитат, однак чогось їй не вистачало.

Не можу сказати, що книга сподобалася. Бо справді не розумію, що там може подобатися: історії нещасливих жінок? Просто прочитала книгу, ніби переглянула репортаж про зламані долі кількох українок. Сумно.

безнадежно, беспросветно, безжалостно... сборник жестких лаконичных рассказов Кононенко производит предсказуемо удручающее впечатление. основная его тема (за редким исключением) - тяжелая женская (хотя нет, скорее, даже "бабская", хоть и не люблю этот эпитет) доля на фоне "сложных обстоятельств" всей страны. время написания большинства новелл обязывает - большая часть из них датирована началом девяностых. как оказалось, я в силу возраста почти не помню ту серую реальность всеобщей неопределенности, когда люди не знали, как именно заработать денег, чем накормить детей в мире галопирующей инфляции, а тоска по паре целых колготок могла сподвигнуть на принятие неординарных решений... да и без вечного - любви, ревности, конфликта поколений, взаимонепонимания Художников (или мнящих себя…

Книга тримає тебе в тонусі протягом всього часу прочитання. В принципі, описує людську психологію, психологію жінки. Піднімає питання бажання кожної жінки бути щасливою, прагнути до подружнього щастя. Але дуже чітко передає психологію жінок нашого часу на пост-радянському просторі. ПРоблема в суспільстві закладена була ще тоді, як з часів, коли прабабусі наших батьків застали війну і коли всі чоловіки гинули, не повернувшися додому. Це коли діти росли без батька, це період, коли жінка повинна була виконувати і чоловічу, і жіночу роль. Це коли від жінки вимагалося все це, коли це було насправді тим, що кожна була зобов"язана робити аби стати хорошою жінкою як правильним соціальним елементом. Але, насправді, почуття ніхто не відміняв і те, що є в душі кожної людини, кожної жінки -…

наши бабушки, дедушки, родители прожили жизнь... очень жаль, что они редко делятся с нами пережитым, очень жаль, что мы мало спрашиваем (а спрашиваем?) их об этом... очень жаль, что близкие люди не всегда = родные...