5

Перші слова, які мені хочеться написати після прочитання цього роману, такі: я просто в захваті від цієї книги! Прочитавши усі твори Люко Дашвар, я можу із впевненістю сказати, що ця книга нічим не поступається її роману «Молоко з кров’ю», який мене вразив свого часу сюжетом і мовою, якою він написаний. Я не думала, що авторка може сама себе перевершити. Проте «На запах м’яса» доводить протилежне. Роман надзвичайно легко читається. Іноді авторка настільки гарно підбирає слова, що ти просто несвідомо перечитуєш їх, тобі хочеться відчути цю насолоду мовою ще і ще, ти поринаєш у події і хвилюєшся за героїв. Але хвилюєшся не так як при перегляді багатьох сучасних серіалів, коли тебе просто дратують вчинки людей і тобі не хочеться додивлятися серію до кінця. Думаю, багатьом знайоме це відчуття. Дашвар нам дарує насолоду переживань. І в цьому вона майстер своєї справи.
Я думаю, що назву книги кожен зрозуміє по-своєму. Я зрозуміла це так: на запах м’яса – це бажання чогось досягти у цьому житті, отримати те «м’ясо», якого всі жадають. «Це ж добре, — скажете ви, — потрібно ж мати якусь ціль у житті». І я цілком погоджуся із вами. Але тут є певні нюанси: досягати потрібно того, що вам необхідне для щастя, а не того, що мають інші, а ви ще не маєте. І ніколи не можна переступати через інших задля досягнення мети. Тому що найважливіше у нашому житті — це близькі люди. Уявіть на хвилинку, що все, чого ви тільки бажаєте (гроші, машини, брендовий одяг, золото-платина), у вас є…І одного ранку ви просинаєтеся із цим всім на безлюдному острові. Ви будете щасливі? Я думаю, відповідь однозначна.
У чому ж щастя? «Щастя, ось воно, навкруги оберемками розкидане, а люди, дурні, не помічають, оминають, поспішають кудись», — пише Дашвар. Куди поспішають? Отримати «м’ясо»... А хіба воно допоможе, коли душа болить, коли хочеться помститися всім тим, хто зробив нам боляче? Люко Дашвар у кінці роману дає відповідь: «Є ліки! Від хвороб, гризот душевних, хронічної туги й нічних мордувань. Побачила Гороха — і так усе ясно стало. Нічого їй не треба — ані помста, ані справедливість, ані грошей купа, ані клята іспанська ковбаса, щоби на все те лайно своє єдине безцінне життя марнувати! Толя поряд — щастя яке!»
Толя Горох. Він мав все, чого хотів: і дружину, і будинок, і японського моторолера. Потім виявилося, що дружину він не кохає. "Як пояснити, що кохання - одне-єдине, та ти розумієш це тільки після того, як пізнаєш його...А до того блукаєш сліпий, кидаєшся на всіх інших...Кажеш їм - люблю, але жити...жити без них можеш!". Він не може зрозуміти, чому він одружився. Він це зрозумів, коли покохав Соломію і просто забув про дружину. Але через кохання він терпить важкі знущання, навіть стає калікою. А потім виявляється, що все марно, бо Соломія його покинула. Горох, в якого відібрали все, що він мав і чого досяг у своєму житті важкою працею, який витримав страшні знущання (що не кожній людині під силу) не жадає помсти. Він живе далі, хоча й зовсім іншим життям. Що ж йому допомагає? Чи хто? Майка… Хвора дівчина, яка, на відміну від Гороха, добровільно втекла від того, що мала і як жила. Настільки різні долі, але все ж таки щось спільне у них є: вони знають, що таке зрада, вони відчули це на собі, вони знайшли відраду один в одному. Життєві негаразди привели дівчину на Лупин хутір, а хлопця — у Капулетці. Тут вони розпочинають нове життя, спочатку не знаючи один одного. «Правила життя тут визначають сонце, дощ, вітер, земля, ніч і день, а не пришелепкуватий начальник, розклад громадського транспорту чи прострочена несправжня ковбаса в супермаркеті." Можливо саме ця атмосфера села і заліковувала їхні душі. Вони знайшли один у одному те, що замінило їм жадання помсти. Біле почуття компенсує чорне. От і відповідь на запитання, яке у романі ставить авторка: «Маємо бути чорними, щоби нас помітили на білому світі?». Не потрібно! Потрібно просто любити, кохати! Не старатися перескочити через себе, щоб комусь щось довести, не «гробити» своє здоров’я у гонитві за грошима та славою. "Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя." Просто не вистачає чистої любові: коли ти знаєш, що всі свої справи ти робиш не лише для себе, що хтось так само про тебе думає, як і ти про нього, що є люди, яким ти потрібен і з якими ти відчуваєш себе просто і невимушено, з якими можна (як би банально це не звучало) поговорити без слів. Ось що найважливіше! Ось що дає нам натхнення до життя!
Дашвар описує події роману не хронологічно. Вона спочатку описує знайомство Майки і Гороха і їх спільне життя. Ми ще не маємо уявлення, що за людина цей Горох. Потім, коли ми дізнаємося про його життя до того як він потрапив на хутір, ми з набагато більшою цікавістю слідкуємо за поведінкою, словами цього хлопця, який тепер живе із Майкою на хуторі. Ми дивимося на нього тепер з іншого боку. За допомогою такого прийому Люко Дашвар все більше зацікавлює читача і робить сюжет цікавішим.
У мене немає ні краплі сумніву, що кожного, хто читатиме цей роман, здивує кінець твору. Та для тих, хто знайомий із творчістю Люко Дашвар це звичайно не дивина. Чого лише варта кінцівка її роману «Молоко з кров*ю», коли події обернулися так, що несподівано ми розуміємо, що все закінчилось так, як і починалось. Авторка з майстерністю виводить сюжет так, щоб ми не могли вгадати події наперед. У романі ж «На запах м*яса» наприкінці, здавалося б, усе стало на свої місця і само собою зрозуміло, що доля Майки і Гороха – це щось єдине ціле. Але тут такий поворот, якого ви зовсім не сподівалися. А що? У житті так часто трапляється, правда ж?..
Але чому так? Невже все, що між ними відбулося, все що вони разом пережили , марно? Невже потяг до «м*яса» перевищує кохання? Тут є над чим поміркувати. Авторка не залишила нас байдужими до книги, і не «розжувала» нам все. Вона дала можливість читачеві поміркувати самому, поставити себе на місце героїв.

Рецензія в ЖЖ