Синочку мій, ти ж мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж — не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай —
і я тебе почую. Синку мій,
ти вже не йдеш мені в розкриті руки.
Не дай же, Боже, звідать тої муки,
котра на мене дивиться з пітьми.
Там тисячі недовідомих днів,
від подумів уже холонуть груди.
Ні, не було мене, й нема, й не буде:
судилося згоріти на вогні
на власному — залишиться лиш тінь
та дим від попелища зрине вгору.
Двигтить, як молот, моє серце хоре,
та ти ж мене — і мертвого — зустрінь.
Це ж я тобі назустріч завше йшов,
і серце обпікалося тобою —
знайди ж мене — під чорною ганьбою,
межи слідами чорних підошов.