СТИСЛА ОПОВІДЬ

Добре знаною
стежкою
в степ спровадив.

Рясні автографи трав,
каміння біле
з тінями стебел.
Більше не читай — дивись!
Не дивися більше — іди!

Йди. Години твої
сестер не мають. Ти
вдома. Колесо стиха
себе сотає. Шпиці
деруться,
деруться на чорне поле. Ночі
зірок не треба. Ніде
не питають про тебе.
Ніде не питають про тебе.

Місце, де лежали вони,
якось звалось. Не звалось ніяк.
Та й не лежали вони.
Застуючи,
щось лягло проміж них.
Вони
нічого не бачили.

Не бачили, ні.
Перекидались словами.
Жоден ані прокинувся.
Сон
плив над ними.
Плив. Плив. Ніде й не питають...

Я був. Я
лежав проміж вас. Я був
відкритий, відчутний був.
Я вам прицокував,
заслуханий в ваші подихи.
Я все ще такий як був.
Ви ж спите?
Усе ще такий.

Роки.
Роки. Роки. Палець
мацає зверху, знизу, мацає
всюди:
шов відчутний. Тут
зяє відкрита рана.
Тут уже знову зрослося.
Хто загоїв це?
Згоїв — хто?

Йшло. Йшло.
Йшло слово. Йшло.
Йшло крізь ніч.
Хочте посвітити? Хочте посвітити?

Порох.
Порох. Порох.
Ніч.
Ніч і ніч. Йди
до очей до вологих.
До вологих іди очей.

Ураган.
Ураган. Ураган.
Від непам’яті —
звихрений порох. А друге —
ти ж бо знаєш. Про це
з книги вичитали. Давно.
Іншу думку.

Інша думка була.
Інша думка.
Як ми брались тоді
до роботи —
оцими руками?

Це написане теж.
Але де?
Ми справляєм мовчання
над цим,
над отруєним — тут —
великим зеленим мовчанням.
Келих листочка
хилить задуму на руту.
Зелену? — Так.
Хилить? — Так.
Над отруєним небом.
Над? — Так.
Понад рутою.
Так.

Ураган. По-
розвіяний порох.
Час лишився.
Лишивсь,
аби вивірити цей камінь.
Він гостинний
і ані слова.
Як нам добре!
Ніздрюватий. Зернистий. Волотистий.
Стрижневий. Міцний.
Опромінений. Виноградний.
Хорий нирками.
Рівний. Сухий.
Грудкуватий. Розпалий.
Камінь той — ані слова.
Говорив пересохлим очам,
поки їх не склепив —
той камінь.
Говорив. Говорив,
поки був.

Ми лишилися щільно. Стояли
посеред.
Ніздрюватий, з’явився він.

Підступив. Пронизав.
Дошкуляв непомітно,
дошкуляв до найтонших мембран.
І розіскрений світ —
він примчав, він примчав.
Примчав. Примчав. Потім —

ночі встояні. Кола — блакитні, зелені,
червоні квадрати.
Світ найглибшою суттю
нараз ризикує. А кола
червоні чи чорні, просвітлі
квадрати.
Ані тінь літакова,
ні столик креслярський,
ні здимлене серце
не стоять і не грають з тобою.
Та й грають, стоять.

У совинім проклятті,
в скам’янілій проказі,
в наших втеклих руках,
в найсвіжісіньких вирвах —
понад стрільбищем геть —
просто в стіну подзьобану:

певне, знову —
борозни,
хори,
псалми.
О осанна!

Але храми стоять,
іще світяться зорі.
Нічого,
нічого не втрачено.

О осанна!

У совинім проклятті
сіроденні розмови,
а по вирвах вода,
сіродення,
по вирвах вода
добре знаною стежкою
степ спровадила.

Трава.
Трав
рясніють автографи.