На Колимі запахло чебрецем
і руто-м ‘ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую. З любов’ю
паду в про-тебе-спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах – обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І маленький син кричить
“Мій татку, до побачення!” А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить,
об вас обпертий. Від рамена – крик,
високий зойк – у дві гінкі долоні,
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.
А Ти – відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати – де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню -
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж – опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.