І зрозумійте: життя дуже коротке. А ще – воно досить просте, незважаючи на всю поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо. А знаєте чим?
– Чим?
– Тим, що проектуємо свої думки і почуття на думки й почуття ближнього. Коли – сто років тому! – через різні політичні обставини я розлучилася зі своїм чоловіком, аби врятувати його життя і свободу – я була впевнена, що він неймовірно страждає. Сидячи в карцері без води та їжі, без спідньої білизни, із завошивленим брудним волоссям і розбитими губами – про що, ви гадаєте, я думала?! Не повірите: тільки про те, як йому боляче, як тяжко без мене, як самотньо і холодно посеред тієї лютої зими... Ха! Якби я знала, що в цей час він ходить на вистави в білому велюровому капелюсі, який купив одразу після мого арешту (бо ми планували цю покупку разом!), п’є шампанське в “Націоналі” і читає одній театральній субретці уривки зі своєї нової п’єси... Я не хочу грішити, стверджуючи, що він не мучився. Проте в кожного своя міра страждань, свій поріг болю. І не треба перебільшувати, проектувати!