Збагнути сенс цих незвичайних далеких країн, які відкрила наша бабуся, ми змогли завдяки місцевому п'яничці Гавриличу. Цього чоловіка боялися ледь бачили його неясний силует за тополями у дворі. Він не зважав на міліціонерів, блокував вуличний рух примхливими зиґзаґами своєї ходи, виступав проти влади, своєю громоподібною лайкою змушував тремтіти скло і підмітав навколо лавок, на яких сиділи «бабушки». Отже, цей самий Гаврилич зустрівши мою бабусю, зупинявся і, намагаючись стримати подих, насичений парами горілки, видавав з посиленою пошаною:
– Доброго дня, Шарлотто Норбертовно!
Так, він один у дворі називав її французьким іменем, злегка русифікованим, але справжнім. Більш того, він дізнався, невідомо коли і звідки ім'я батька Шарлотти, утворив це екзотичне ім'я по батькові – «Норбертовна» – вершину ввічливості і люб'язності в його вустах. Його затуманені очі прояснялися, велетенське тіло набувало рівноваги, голова трохи хаотично погойдувалася, і язиком, що просякнув у спирт, вн виконував номер звукової акробатики:
– Чи все у вас добре, Шарлотто Норбертовно?