Людина, котра дозволила собі занепасти, тому що не могла побачити жодних майбутніх цілей, поринала в думки про минуле. Щоправда, ми вже говорили про тенденцію дивитися в минуле, щоб зробити сьогодення, з усіма його жахіттями, менш реальним. Але в уникненні реальності криється певна небезпека. Неважко проґавити нагоду угледіти в табірному житті щось позитивне, але ці нагоди завжди існують. Ставлення до нашого «умовного існування» як до нереального само по собі було важливим фактором, через який в’язень втрачав прив’язки до життя; усе видавалося беззмістовним. Такі люди часто забували, що просто опинились у такій винятково важкій зовнішній ситуації, яка дає людині можливості духовного зростання. Замість сприйняття табірних труднощів як іспиту для внутрішньої сили, вони не ставилися з повагою до свого життя і зневажали його, як щось несуттєве. Життя для таких людей втрачало сенс.
Звісно, лише окремі особи були здатними піднестися до значних духовних висот. Але цим небагатьом вдалося досягнути людської величі, навіть досвідчуючи невдачі та смерть, сягнути вершин духу, які за звичайних обставин залишилися б недосяжними. Більшості з нас, посередніх та нерішучих, стосуються слова Бісмарка: «Життя нагадує відвідини стоматолога. Завжди думаєте, що найгірше ще попереду, й ось усе вже позаду». Перефразуючи це висловлювання, можемо сказати, що більшість людей у концентраційному таборі вірили, що реальні можливості життя вже позаду. Однак насправді така можливість була, і був виклик. Цей досвід можна було обернути на власну перемогу, перетворюючи життя на внутрішній тріумф. Або можна було ігнорувати ці виклики й просто животіти, як це робила більшість в’язнів.