Остаточна версія нашого з росіянами «навіки разом» — це «скуті одним ланцюгом». Ми начебто рвемося з нього у широкий світ, а вони цьому опираються. Насправді ж нам дуже хочеться, щоб вони тримали нас якомога міцніше, а їм — щоб ми рвалися геть з усіх сил. Інакше-бо як нам і їм знайти сенс для подальшого існування? От лише в ньому, ланцюгові, єдиний наш і їхній сенс.

Господи, як хотів би я бути англійцем, німцем, французом, та навіть японцем — тільки щоб змогти любити Москву по-справжньому! Тобто як щось велике, нев'їбенно багате, розмашисте, екзотичне, далеке й безпечно чуже, розташоване на безпечній культурній відстані, наче Pio, Шанхай чи Нью-Йорк. Адже Москва жахливо варта того, щоб її любити. Тільки от у жодному разі не з цієї пригніченої та напівзігнутої позиції її, Москви, вічної малоросійської шестьори. Як хотів би я вільно розкошувати у ВРК всіма космополітичними радощами духу, а не огризатися щокроку на її, ВРК, перманентний імперський вишкір у наш малоросійський бік.

А на Кремль я дуже хотів би подивитися врешті як на якийсь Тадж Махал, тобто як на чудовий архітектурний ансамбль XV–XVII століть (бо він же справді таким є!), а не як на резиденцію світового зла, в якій безупинно виношуються чергові стратегії й технології проти мене. Я хотів би бачити в ньому італійських майстрів і чути дзвін німецьких курантів у Спаській вежі. І навіть червона рубінова звізда на її шпилі викликала б моє захоплення.