Лист до Мусі (за новелою В. Винниченка "Момент"). *.05.2011.

Шановна панна Муся,
Коли ми розпрощалися з Вами, мені стало сумно, я відчув себе надзвичайно самотнім. Ви назавжди залишилися у моїй душі. Як сказали Ви у останню хвилину нашого спілкування: "я буду носити Вас у душі". Саме так я теж буду робити завжди, аж доки не помру, сподіваючись на те, що казали ви тоді правду. Ще нещодавно я не вірив, що колись помру, я жартував зі смертю, вважав, що це - щось далеке, невідоме, адже я ще такий молодий... А теперь, за те, щоб зустрітися з Вами хоча б одного разу, я помер би залюбки.
Як несподівано Ви пішли. Єдине, що я встиг - поцілувати Вас. Цього не так вже й мало, проте хотілося б мені, щоб мав я можливість цілувати Вас тоді, коли я цього лише захочу, хотів би бачити Вас завжди поруч з собою, але це, нажаль, неможливо. Я не знаю хто Ви, не знаю, де Ви живите і чи справді звуть Вас так, як Ви представились мені. Скоріш за все, ви ніколи не отримаєте цього листа, адже я не знаю, навіть, куди Ви прямували, чого хотіли та чого очікували від того, що перетнули цього кордону. Пройшов лише тиждень з нашої останньої зустрічі, а я вже скучив так, що не міг уявити собі раніше, що взагалі здатен на такі почуття. Я повністю впевнений в тому, що наша зустріч з Вами не була випадковою. Переживши разом межову ситуацію страху і смерті, перейшовши кордон, зазнавши великого щастя, ми, як і герої якоїсь казки, пройшли через духовне змужіння - і народились знову іншими, більш багатими внутрішньо людьми, адже це був вихор життя, таке трапляється дуже рідко в нашому буденному житті. У цьому процесі духовного зростання ми пройшли всі ступені щастя - від земного первісно-інфантильного, навіть дитячого, задоволення життям до блаженства і досконалої радості. Я щиро сподіваюсь, що Ви поділяєте мою думку стосовно цього питання. Ми дуже зблизились за той недовгий час, протягом якого були знайомі. Мені ще тоді здалося, що знав я Вас давно - що колись Ви були веселою берізкою, а я - вітром, або ми були двома колосками, які стояли близько один коло одного? Не знаю... Можливо, то карма - закон посмертних перевтілень двох людей, що колись закохались і нагадували двох перевтілених метеликів, поєдананих коханням? Можливо, це сама доля дала нам з Вами змогу зустрітися вже у цьому житті?
Мусю, як би мені хотілося знову зустрітися з Вами. Як я казав вже, я готовий навіть на загибель на шляху до зустрічи з Вами, люба моя.
Я пам'ятаю все - як вперше побачив Вас, як сиділи Ви на розкиданій соломі із здивовано направленими на мене очима. А очі у Вас, як у зляканої лані: променисті, чисті, великі... Пам'ятаю я й перший поцілунок. Пам'ятаю й останній. Пам'ятаю Ваші останні слова, слова про душу.
Я знаю, що, мабуть, вже ніколи не побачу Вас, що, скоріш за все, ніколи Ви не прочитаєте цього листа, цього крику моєї душі. А якщо ж я зараз помиляюсь, я стану найщасливішою людиною у цілому Всесвіті.
Назавжди Ваш.