Рукописи не горять і мрії збуваються

Прочитати цю книжку я мріяла з юності.
Між 8 і 10 класом її двотомна "Історія України", зелененька така, була моєю настільною книгою. Так історично склалося:) Клас із поглибленим вивченням історії - і брак книжок, за якими цю історію можна вчити.
І там був розгорнутий біографічний нарис про авторку... Сам факт, що цю багатосторінкову працю написала жінка! І навіть не українка за національністю (що вивчила українську вже дорослою). І вищу освіту вона здобула в часи 3К! Ах!..
Жінка неймовірної долі! Синопсис пригодницького роману, а не біографія!
І там згадувалося про "Спогади". І мені страшенно хотілося їх прочитати.
В 13-14 років кожен створює собі своїх героїв-супергероїв та кумирів - на свій образ і подобу. Я захоплювалася історією й археологією - і почесне місце серед моїх кумирів зайняла Наталія Полонська-Василенко. То був 1996 рік.
Потім я виросла. Шлях в археологічну науку мені перекрили лікарі - "категорично" не радячи. Замість історії вступила на філологію. Захопилася дитячою літературою.
Але любов до мемуаристики, біографічної (й автобіографічної) літератури все ще зі мною. Довший час я переглядала новинки книгарень - чому ж ніхто не видасть "Спогади"? Це ж була б така перлина! Смаколик, від якого може відкусити феміністична критика (бо ж автор - жінка-вчений), і постколоніальні студії, і ура-патріоти... і ще порстим читачам щось дістанеться.
А потім виявилося, що рукопис "Спогадів" втрачений - і чекати нічого. Друга світова війна, еміграція... рукописи горять.
...Але щось із тих рукописів таки вціліло. І це щось цілих 500 сторінок! Дитинство, юність, навчання на ВЖК, археологічні поїздки, викладання. + УНР. Комуністи. Міжвоєнний Київ.
Стиль оповіді в неї легкий і невимушений. Читаю і смакую.
Особливо дитинство і юність:)