4

Відгук буде довгим і нудним, як і сама книга :-)
Я буквально силою змушувала себе дочитати її (на 666 стор. пішло аж 3 (!) тижні – це для мене дуже багато). Покинути хотілося не раз – практично через кожних 100 стор., коли приходило розуміння, що по сюжету знову нічого суттєвого так і не відбулося…

Намір познайомитися з творчістю Памука виношувала давно: Нобелівський лауреат все-таки. Тільки ж я аж ніяк не очікувала, що «Музей невинності» – найбільш «викоханий» роман автора (а саме так зазначено в анотації) – перетвориться для мене на тягучий, монотонний і втомливий турецький серіал.

Головний герой Кемаль почав дратувати ще у перших розділах, коли стало ясно, що він – маніакально-хворобливий фетишист, який егоїстично перетворив своє нерозважливе кохання на інструмент душевних тортур мазохістського характеру, чим псує життя собі та оточуючим. І навіть попри намагання автора протягом усієї книги схиляти читача до очікуваного геппі-енду, у щасливу кінцівку вірилося слабо. Адже не покидало відчуття, що з таким підходом до життя очевидно ні до чого путнього Кемаль так і не спричиниться. Втім, навряд чи навіть найбільш геппі зі всіх можливих геппі-ендів міг би врятувати цю книгу.

Знаю, поціновувачі Памука вперто апелюють до того, що головне в його творчості – не сюжети, а манера письма, стиль оповіді і, власне, треба було смакувати ці сотні сторінок заради самого процесу читання, насолодитися текстом. Мій контраргумент: все те саме я могла б з успіхом сказати, наприклад, про «Залишок дня» Кадзуо Ішіґуро – ця книга повністю відповідає зазначеним характеристикам. Проте покинути її, як «Музей невинності», взагалі не хотілося. Тому, мабуть, справа таки в іншому. У такому випадку буде доречною лише банальна фраза «на колір і смак товариш не всяк»: Памук мені просто не зайшов.

Кому ж тоді може бути цікавим «Музей невинності»?
• Тим, хто любить Стамбул – у книзі місто є «живим» та справжнім, описане дуже детально (квартали, вулиці, ресторани, будівлі) і навіть є, якщо можна так сказати, одним з персонажів книги.
• Тим, хто захоплюється історією ХХ ст. (особливо – 2-ою його половиною) – події книги розгортаються у період 1970-80-их рр., коли Туреччина переживала період активної європеїзації, в той же час потерпаючи від частих військових переворотів і терору.
• Тим, хто цікавиться становленням феміністичних поглядів у традиційних суспільствах (в даному випадку – ісламському) – тема стала лейтмотивом роману, який можна простежити як на прикладі головних героїнь Фюсун і Сібель, так і на другорядних персонажах.
• Тим, кому близький турецький кінематограф – у сюжеті є ціла лінія, присвячена турецькому кіно та богемному осередку Стамбула, що виник у цьому середовищі.
• Тим, кого приваблюють персонажі з психічними вадами, маніями, фобіями та, відповідно, спостереження за історією розвитку їх «душевної хвороби».
• Тим, хто любить довгі тексти, повільне розгортання сюжету чи просто читання заради читання.

Решті ж світу, що цінує книги за захопливий сюжет або шукає у творах саме східних авторів фірмового яскравого колориту, – «Музей невинності» не рекомендую: всього цього ви тут не знайдете!

Попередження: ви також ризикуєте, як і я, «купитись» на те, що в Стамбулі дійсно є справжній музей за цією книгою. Але будьте готові спочатку осилити перші 621 стор. для того, щоб тільки з останніх 45-ти стор. дізнатися, як він був створений :-)