5

Цей роман я для себе умовно ділю на дві частини: у санаторії та поза ним. І викликали вони у мене діаметрально протилежні відчуття.
Дія твору починається у санаторії «Белла Віста», що розташований у швейцарських Альпах. У ньому проходять лікування хворі із різних куточків світу. Це своєрідний "готель між двох", звідки ліфт тебе доправить або вгору до світу здорових, або вниз у царство мертвих. За своє право натиснути кнопку бореться і молода бельгійка Ліліан, яка страждає (о як це неочікувано для творів Ремарка!) на туберкульоз легенів.
Ця частина роману мені дуже сподобалася. Процес вмирання і жевріння вогника останньої надії Ремарком передані бездоганно. Дуже гостро відчувається пограничний стан тамтешніх хворих. Вони регулярно бачать чужу смерть і мимохіть приміряють її чорну вуаль на себе. У той же час ніхто з них не хоче здаватися, тримаючись до останнього за свою особисту соломинку. Для когось нею є безперервна гра у шахи з примарним супротивником, для когось – кількахвилинне керування гоночним авто, а для Ліліан і її друга – зберігання абсурдного для даного місця парадного одягу. «Його вечірній костюм, символ надії на одужання, на свободу, на ночі в містах, його талісман, так само як і для неї дві вечірні сукні, які в горах були ні до чого, але якби Ліліан їх зреклася, то зреклася б надії».
А от умовно друга частина твору мені не дуже зайшла. Головний винуватець цього – Клерфе. Він – автогонщик і друг одного із хворих санаторію, який прибув на кілька днів у гори аби відвідати свого товариша і партнера по перегонах. Зв’язавшись із ним, Ліліан вирішує не чекати своєї кончини, яка за її відчуттями і непрямими натяками медперсоналу має настати вже скоро, і покинути санаторій в якому пробула немало років, аби по повній насолодитися останніми місяцями свого життя. Тож вона сідає в гоночне авто Клерфе і вирушає з ним до Парижу. В цілому вчинок гідний і доречний. Але, якщо чесно, читати про «позасанаторійне» життя Ліліан мені було геть не цікаво. Герої традиційно для Ремарка десь вештаються, грають у кохання і про щось постійно розмовляють. Видно, я не достатньо романтична особа, щоб пройнятися усім цим. Мені було так нудно, що подробиці сюжету цієї частини я не згадаю навіть під дулом пістолета. Так, мені прийшлися до вподоби окремі фрази, але вони у мене ніяк не складаються в цікавий сюжет. До того ж яким буде фінал цього роману, я знала майже одразу, як почала читати. І не через спойлери, а тому що надто вже все було очевидним.