3 Про біль втрати, крихке родинне щастя та питання, чи знаємо ми тих, із ким живемо поруч?

Третій роман італійського письменника, який, як на мене, вийшов найгіршим. Не поганим, просто слабкішим за перші два.

Такої відвертої простоти можна очікувати від дебюту, але ж не на третьому романі! Чи то замалий обсяг став обмежуючим, чи то редактори вмовляли автора поквапитися, але роман «Чорне і сріблясте» виявився наче чорнеткою, скелетом до чогось монументального й величного. Це як короткий опис сюжету, чи то синопсис до родинної кіносаги на декілька сезонів. Ось похапцем ми знайомимось із членами родини, ось так само похапцем переживаємо страшну смертельну хворобу, шо її намагалася подолати головна героїня – пані А., ось так само швидко й не затримуючись ми потрапляємо на кінець, з якого, до речі, так і не ясно, що ж буде далі? Чи справляться молоді із втратою тієї єдиної, як виявилося, людини, що слугувала їм екзистенційним клеєм, який тримав родину докупи? Чи так і полишать марні спроби відбудовувати своє сумісне щастя?

Роман зовсім невеличкий – трішки більший за 100 сторінок. В нього мало діалогів, натомість він сповнений елегійної споглядацької магії, описової майстерності та неочікуваних порівнянь й епітетів. Саме за це я й полюбила перші два твори Джордано – за цю дивну суміш пронизливих класиків-романістів із сучасними короткими, наче вихопленими фотоспалахом, світлинами почуттів. Все це є у «Чорному та сріблястому», але ж все якось дуже швидко, дуже нарисово, дуже поквапцем.

Для мене книга не стала якимось проривом, навіть і близько не підійшла до чуттєвості «Самотності простих чисел» чи емоційної напруженості «Людського тіла». Щодо питання, чи раджу читати цей роман? Ну, хіба що для того, аби поставити галочку «Паоло Джордано – весь».