5 Поворот у психологічному романі

Генрі Джеймс — один із найзначніших американських прозаїків кінця ХІХ — початку ХХ століття, а може і найзначніший. Він зробив важливий поворот у жанрі психологічного роману, власне, він створив новий психологічний роман XX століття. Він писав про дуже складне зімкнення старої європейської та нової американської культур, про зіткнення художника і суспільства, звертався до різних соціальних питань, зокрема дуже критично зобразив тогочасний американський фемінізм (і це зробив автор, чиї жіночі образи одні із найсильніших і найглибших у тогочасній світовій літературі). Однак все це зовнішнє — головне не теми, а глибина і тонкий психологізм, яким насичена вся його проза. З його творами необхідно познайомитися будь-кому, хто хоче розбиратися в історії світової літератури.

Під час навчання в університеті ми читали «Дейзі Міллер», а не цей роман (програма у нас була досить таки урізана), але викладачка так відгукувалася про «Жіночий портрет», що у мене всі роки був твердий намір його прочитати. Враховуючи ще й те, що «Дейзі Міллер» мені дуже сподобалася. Нарешті руки дійшли. Роман цей досить великий і читається не так просто, як здається, у ньому мало дії, але багато описів внутрішнього світу героїв, що досить нехарактерно для ХІХ століття. У Джеймсі вгадується такий собі прото-Пруст. Тим не менше, коли починаєш відчувати смак і глибину цієї прози, то відірватися вже неможливо. Головне зуміти вирвати себе із мінливого та стрімкого хаосу XXI століття і перенести на десяток годин у повільний, але набагато глибший і тонший світ XIX століття.

Сюжет роману починається досить звично для романістики ХІХ століття: небагата героїня приїздить із Америки до Великобританії у маєток заможного чоловіка своєї тітки, де у неї закохуються одразу двоє чоловіків, а ще один прихильник приїджджає слідом з Америки. Здавалося, можна очікувати якийсь стандартний «жіночий» роман, але вже на середині книги стає зрозуміло, що це абсолютно не так. Книга настільки психологічно тонка і глибока, що на неї точно не можна навішувати ярлик жанрової прози, навіть умовно. Це дійсно дуже глибокий психологічний портрет незвичайної дівчини і жінки, вочевидь дещо нового типу як для ХІХ століття: інтелігентної, освіченої, з чіткими внутрішніми переконаннями і внутрішнім стрижнем, власними цінностями і поглядами на життя, яка абсолютно не бачить сенс життя у вигідному шлюбі. Однак людська природа бере своє і вона все ж одружується, після чого роман повертається на 180 градусів. Стає зрозуміло, що зовнішня дія — це взагалі десятирядна річ, вся цінність твору у зображенні того, які зміни відбуваються у цій героїні. При тому, що вона вкрай позитивний образ відпочатку, просто ідеальна, потім дуже добре видно, що ніхто не ідеальний, і навіть дуже позитивні та прекрасні риси можуть призвести до великого зла, і що кожна мисляча людина без рожевих окулярів і самообману приречена у цьому світі на страждання. Питання лише в тому, як вона поставиться до цих страждань. І в цьому головна цінність роману, як на мене. Героїня обирає абсолютно несподіваний варіант, нечуваний для ХІХ сторіччя (та і для початку ХХ, гадаю, теж), який шокував тогочасних читачів і призвів до звинувачень Джеймса у тому, що він зовсім невмотивовано обірвав фінал. Однак читаючи цей роман зараз, маючи багаж із Юнґа, Вітакера, Мея, Ялома й екзистенціалізму, все виглядає абсолютно вмотивовано — це роман про те, як героїня стала зрілою, здатною нести відповідальність за власні рішення і помилки. І не має значення, що вона робитиме далі, кульмінація і розв’язка зовсім не в цьому, а в тому, що вона не втікає від реальності, попри дуже заманливі пропозиції, а готова чесно зустрітися з нею віч-на-віч.

Єдиним невеличким мінусом роману для мене стала незрозуміла етична сторона. Хоча етика з мистецтвом прямо не пов’язані, однак для моїх суб’єктивних оцінок це відіграє дуже важливу роль. У Джеймса немає чогось неетичного, він не називає добро злом чи навпаки, але лиш тому, що взагалі не виносить жодних явних етичних суджень. У цьому є свої плюси, але мені це не дуже подобається — мені важливо знати, як мої етичні погляди корелюють з авторовими, а тут це дізнатися неможливо. Розуміти ж етичну сторону роману можна як завгодно, Джеймс віддає цю прерогативу читачу. Це досить дивно, оскільки Джеймс досить вороже ставився до сучасних йому французьких натуралістів і ратував за важливість етичного начала у літературі. Очевидно, його негативне ставлення до інших сучасників — моралізаторських до нудоти пізньовікторіанських романістів — змушувало його займати дуже тонку і хитку позицію між Сциллою і Харибдою, що і викликало у мене питання. Якщо не звертати на це увагу, то у всьому іншому твір є абсолютно досконалим.

11 з 12

У книзі також вміщена велика передмова до американського видання Генрі Джеймса, де він розповідає як у нього виник і розвивався задум, кілька його статей про Івана Тургенєва і велика стаття про життя і творчість письменника. У передмові Джеймс співає хвалу Івану Тургенєву, каже, що запозичив у нього прийом творення роману, відштовхуючись від персонажа, а не від сюжету. Як на мене, то Тургенєв незрівнянно нижчий за рівнем письменник, та і ті запозичення, якщо і мали місце, були суто технічними, цінність роману зовсім в іншому, чого у Тургенєва не було і близько. Однак симпатія та дружба річ необ’єктивна, тому це можна зрозуміти. У статтях про Тургенєва він вже дозволяє собі і критику, що виглядає більш адекватно. Недоліком є те, що статті подані зі скороченнями: незрозуміло, що саме російські укладачі скоротили і чому.

Прикінцева стаття Марії Шерешевської про творчість Генрі Джеймса дуже хороша. Це рідкісний зразок багатостороннього і якісного аналізу, де можна довідатися багато важливого про творчість англо-американського письменника. Я навіть дивуюся, що такий матеріал змогла зробити російська дослідниця, адже зазвичай більшість післямов до наукових видань, окрім зроблених дуже відомими вченими, це дуже банальне і нудне чтиво прописних істин. Тут же все дуже докладно, глибоко і систематично, а про авторку я чую вперше у житті.