Больше рецензий

LeRoRiYa

Эксперт

Тысячи жизней вместо одной

11 сентября 2017 г. 18:04

971

4.5 Ріка людського болю й горя/Река человеческой боли и горя

Рецензія двомовна! Хто читає російською мовою - дивіться під кат.
Рецензия двуязычная. Читающие на русском - смотрите под кат.
Примітка: переклад рецензіі не є дослівним. (Перевод рецензии не является дословным).

У мене є така звичка - писати рецензію тією мовою, якою написана прочитана книжка. Щоправда, до англомовних книжок я зазвичай писала рецензії частіше російською, ніж англійською, бо люблю писати великі рецензії, де багато думок, а англійською мовою те написання забирає набагато більше часу, ніж якщо писати більш звичною мовою. Цього разу я вирішила написати рецензію обома мовами, бо читала я українською, але у книжки існує російський переклад. Але я в Інтернеті знайшла що українською, що російською мовою лише "фрагмент для ознайомлення". Якщо чесно, це глумління - забороняти доступ до повної версії таких книжок, адже це наруга над найтемнішими сторінками історії селянства часів становлення системи колгоспів, колективізації й нелюдського голоду, який охопив Україну (Донбас в тому числі, Луганщину, де відбуваються події книжки), Поволжжя, Кубань та частину Білорусії(ось про Білорусію в романі взагалі ні слова).

За можливість прочитати цей роман дякую від усього серця Ніні Юріївні Nina_M . Навіть не знаю, що б я без Вас робила, Ви дуже мене виручили.

Починаються події в 1929 році у селі Підкопаївка на Луганщині.
Там мешкає велика, дружна й заможна родина Чорножукових. Чорножукови все своє життя працюють з ранку до ночі на своїй землі й ті статки, які мають, чесно заслужили власним потом і кров'ю, що нею вкритий кожен метр тих полів, городу, садку, гаю. Отже, знайомтеся: родина Чорножукових - це:

Стара бабуся Секлета - вже сліпа, майже не ходить, весь час мерзне. За п'ять років має відзначити сторіччя. Найстарша в родині, яку всі поважають й люблять. Живе в старій хаті слово давно померлого чоловіка, бо "сюди я заміж йшла, тут дітей народжувала, тут їх виростила, тут мені й руки на грудях складуть".
Старший син, Павло Серафимович - людина, яку дуже поважають в селі. Він завжди прийде на поміч добрим людям, бідним дасть у борг, якщо роботящі й не пияки, дасть пораду й знайде вірне рішення. Дуже любить землю, яку обробляє так, ніби вона - то жива дихаюча істота, з якою він зрісся корінням. Побудував новий дім для себе з дружиною, для свого сина й молодшої доньки Варі. Обом донькам забезпечив гарний посаг, та й синові не забуває допомагати. Його кохагна дружина Надія в усьому вірна й міцна опора чоловікові.
Їхні діти:
Ольга - старша донька. Заміжня жінка, мати шістьох дітей(на момент початку подій вагітна сьомою дитиною). Жінка з залізним характером, у якої чоловік "під каблуком" і діти завжди ситі, чисті й доглянуті, й робота кипить, й скотина без нагляду не лишається й на городі все росте й у полі врожаї добрі.
Михайло - єдиний син Павла Чорножукова. Добре грає на гармоніці. Не хоче гнути спину на землі з ранку до ночі. Вірить в нове сітле життя.
Варя - молодша й улюблена донька своїх батьків на прізвисько Ластівка. Добра, щира, дуже наївна дівчина. На момент початку подій їй двадцять років.
Середній братГордій Серафимович - бондар. А його дружина Марія (принаймні, так було більшу частину книжки, хоча є момент, де згадуючи її своїй доньці, Варя каже "тітка Катерина") - вправна швачка одна на всі навколишні села. Мають кількох дітей і також є дуже шановними в селі людьми.
Молодший брат Федір Серафимович з дружиною Оксаною не мають дітей. Але Федір - коваль, у нього своя кузня. Люди з багатьох сіл знають, що він і зробить все якнайкраще й дорого за те не візьме, тож у нього нема відбію від роботи.

Більша частина подій розгортається саме довкола родини Чорножукових, особливо сім'ї старшого брата Павла Серафимовича Чорножукова та його дітей. Через долю їхньої родини та долю села Підкопаївка розкрито всю трагедію жертв суцільної колективізації та продрозгортання.
Та все ж, головною героїнею роману є Варя-Ластівка. Через її образ розкривається біль жінки, яка щиро й палко кохає того, хто їй не рівня - Андрія й вимушена йти заміж за нелюба Василя. Звісно, вона підкоряється волі батьків, дотримується звичаїв, зберігає вірність чоловікові, любить своїх дітей - Маргаритку й Сашка та ховає в душі глибоке горе й порожнечу.

А потім приходить жах. Як і казала знахарка Улянида в своєму пророцтві, брат іде на брата, син зраджує батька, небо розколюється навпіл і охоплює село чорна страшна хмара. Спочатку - колективізація. А потім і страшний голод. ГОЛОД, слово, яке було заборонено говорити вголос...

Але перш ніж я перейду до найстрашнішого, хочу відрекомендувати вам "партійну верхівку" та "молодих активістів" Підкопаївки - тих, кому власноруч хотілося повідривати голови:

Партійці:
Уповноважений з ДПУ - Лупіков Іван Михайлович (якого селяни влучно прозвали з приставкою "за" перед прізвищем) - на всю голову ідейний комуніст, фанатик, який ставить за мету виконати план будь-якою ціною й неважливо, хто при цьому постраждає.
Ще більш фанатичний присланий з райкому Биков Григорій Тимофійович на прізвисько Бик - про ту тварюку взагалі й говорити не хочеться.
І єдиний, хто проявив людяність - парторг Щербак Кузьма Петрович, який сам родом з Підкопаївки, а в дитинстві добре знав, що таке голод, бо був найстарший в родині, де сиділи ще п'ятеро по лавках, а батько рано помер. Той чоловік викликав у мене співчуття, справжню повагу до себе, хоча як на мене, сцена з партквитком та промова при цьому схожа на антикомуністичну агітку сьогодення й аж ніяк не могла бути вимовлена в тодішніх реаліях. Але то чисто моя суб'єктивна думка.
Степан Жаб'як та Семен Ступак - голова сільради й голова колгоспу (от боюся переплутати, хто з них хто) - класичний взірець безхребетних місцевих чиновників, здатних тільки виконувати вказівки зверху й живитися за рахунок простого люду.
Активісти-комсомольці, колгоспники, частина з котрих стала членами комнезаму (комітету незаможних селян) або "червоних мітел", "швидьків", як називали їх люди:
Як ви вже могли здогадатися з попереднього, Михайло Чорножуков, вчинки якого постійно виводили мене з рівноваги. Такий варіант Павлика Морозова й навіть гірше, бо той здав тільки батька, а цьому начхати й на Бога, й на святих, і на сестер, і на рідну матір, і на бабцю, а батька й дядьків він взагалі соромиться.
Брати Йосип та Семен Пєтухови - сусіди Чорножукових. Пияки, ледарі й усе життя прожили в злиднях. Їхня мати Ониська також п'є без просиху, а в хаті її стільки бруду накопилося, що справжня хазяйка за півжиття не прибере. Та й город весь у бур'янах, а дірки в хаті подушками затикають.
Іван (чоловік Ольги) - брагадир у колгоспі. Його мати й батько також колгоспники, фанатично віддані ідеї, ладні віддати останнє, що дуже бісить Ольгу.
Богдан - хлопець, що задавав незручні питання й вперто відмовлявся забирати у людей останнє.
І як на мене, центральний номер програми, бо вона мені огидна - Ганна Теслюк, та що колись була Ганнуся й названа сестричка Варі, її найкраща подруга, а потім стала Ганькою, "червоною шльондрою" й пиячкою. Якщо чесно, я ще в момент її першої появи серцем відчула, яка то зміюка. Яке там їй намисто, які чоботи?! Ох, ота сцена з дитячою кашею та квашеною капустою... Якби могла влізти в сюжет, власноруч би її придушила!!!

Я відкрила цю книжку десь об одинадцятій вечора й закрила о шостій ранку, дочитаною. Просто не могла відірватися. Й не хотіла розтягувати той біль, безнадію й людське горе. Ловила себе на думці: тим, хто помер або вкоротив собі віку ДО зими 1932 ще пощастило. Вони не знали, як вмирали їхні рідні, як вимирали цілі села, на в'їзді в які вішали чорні прапори, як пухли з голоду діти, намагаючись нагодуватися власною кров'ю, як матері їли дітей, а сини зарубували матерів, як жінки й чоловіки закидали дітей в товарні вагони, що прямували в Росію, або лишали їх на порогах дитячих будинків сусідніх міст, добратися до яких майже не було змоги, бо села оточували НКВСники, а селяни не мали паспортів, а отже й права пересуватися країною. В цій книзі є все найжахливіше - викрадання дітей на м'ясо й продаж; поїдання кішок, собак та щурів; заорані колгоспні поля з залишками зерна та овочів; діти, яких шмагали батогами за спробу вкрасти щось з полів; жінки, яких били по п'ятах та різали їм волосся, аби вони зізналися в крадіжці, а потім засилали їх на десять років до Сибіру через клятий закон про п'ять колосків; є ті, хто відвертався від старих та чоловіків, аби врятувати дітей і переховував їжу навіть від рідних; є ті, хто подавався в міста, ризикуючи бути вбитим; є ті, що вішалися, або навіть палили себе живцем разом із родинами, аби тільки не бачити того жаху, не коритися, не віддавати своє...

Найбільше мене вразили й поранили доля Одарки та її дітей, Ольга з усіма своїми неоднозначними вчинками (й зрозуміти важко й осудити язик не поворухнеться) та звісно Марічка, її матір, свекруха та маленька Сонечка. У мене ледб серце не розірвалося читати про жінку, яка гарчала, наче звір... Й Улянида, яка все знала заздалегідь, та все одно скорилася долі. А після сцени смерті старої бабусі Секлети я по-справжньому заплакала. В мене досі ті вареники зі шкварками перед очима.
Я ще мені було дуже шкода Ольжину доньку Олесю. Нема нічого дивного, що життя тієї дівчини закінчилося так, як закінчилося, після того, що зробив з нею чоловік і що на те відповіла рідна мати...Хоч та жахлива сцена описується трійкою речень, але того вистачило, щоб усвідомити кошмарність тієї ситуації.

Добре, що автор прояснила долі тих людей, які з різних причин покинули Підкопаївку. Було цікаво, що ж ними сталося. Й порадувало, що не з усіма закінчилося погано. Шкода старого Кобзаря Данила та обох його хлопчиків-поводирів. Шкода тієї правди, яку не можна було промовляти вголос.
І шкода, що не всі мають змогу прочитати цю книжку (будь-якою з двох мов). Повторюся - забороняти доступ до ТАКИХ книжок - то злочин. І нехай там в деяких місцях таки були згущення фарб, а десь навпаки недоговірки, в цілому ця книжка - то таке полотно трагедії народу, яке мав би розгорнути для себе кожен. Обіцяю, якщо знайду колись цю книжку російською мовою, буду ділитися нею з усіма, хто не може читати українською.

У меня есть такая привычка - писать рецензию на том языке, на котором написана прочитанная книга. Правда к англоязычным книгам я пишу рецензии чаще на русском, чем на английском, потому что люблю писать длинные вдумчивые рецензии, а делать это на более привычных языках удобнее, это занимает меньше времени. Рецензию пишу на двух языках, потому что читала на украинском, но у самой книги есть русский перевод. Но я нашла на обоих языках только "ознакомительный фрагмент" в сети. Как по мне, это издевательство и глумление - запрещать доступ в интернете к таким книгам. Тут описываются самые черные страницы истории крестьянства времен становления колхозов, коллективизации и продразверстки, горя и нечеловеческого голода, который охватил Украину (Донбасс, в том числе и Луганщина, где происходят события романа, тоже пострадали), Повольжье, Кубань и часть Белоруссии (о Белоруссии, кстати, в книге нет ни слова). Люди должны знать такие вещи. А чтобы знать, нужно иметь возможность читать подобные книги.

За возможность прочитать этот роман большое спасибо Нине Юрьевне Nina_M . Спасибо от всего сердца, Вы меня очень выручили!

Начинаются все события в 1929 году в селе Подкопаевка на Луганщине.
Тут живет большая и дружная семья Черножуковых - семья, честно заработавшая своим трудом свое состояние, каждую пядь любовно обработанной натруженными руками земли, с которой они срослись корнями, которую они любят и лелеют. Итак, знакомьтесь, семья Черножуковых:

Бабушка Секлета - самая старшая в семье. Живет в старом доме своего мужа Серафима, потому что "я суда замуж шла, тут детей рожала, здесь их вырастила, здесь мне и руки на груди сложат".
Старший сын, Павел Серафимович - умный и справедливый, трудолюбивый и работящий мужчина, которого уважают в селе и к которому идут за советом. Помогает селянам и деньгами, и посевное зерно в долг дает, если знает, что люди не лодыри и не пьяницы. Не заносчив, никогда никого не обманул и не обидел, ни у кого ничего не украл. Построил новый дом себе с верной и любимой женой Надей , своему сыну Михаилу и младшей любимой дочери-Ласточке Варе.
Его дети:
Ольга - старшая дочь, женщина с железным характером. Мать шестерых детей. На момент начала событий беременна седьмым ребенком. Муж у нее подкаблучник. Но как по мне, у такой женщины, каждый мужчина не имел бы права голоса. Способна на все ради своих детей.
Михаил - хороший гармонист, вроде неплохой муж и отец, но не желающий работать с утра до вечера, жаждущий перемен и светлого будущего.
Варя - младшая и любимая дочь своих родителей. Как и Ольга, получила в приданое землю и березовый луг, плюс родители даже построили ей дом (Ольга, например, ушла в дом мужа). Отец прозвал ее Ласточка и никогда не возвращается из города без подарка для нее (правда, и остальных детей не обделяет, и внуков).
Средний брат Гордей Серафимович - бондарь. А его жена Мария (хотя в одном разговоре с дочерью Варя почему-то зовет ее "тетя Катерина") - лучшая швея на все окрестные хутора и села. Также уважаемые в селе люди. Есть несколько детей.
Младший брат Федор Серафимович - кузнец. У него есть своя кузница, люди к нему идут с большой охотой, потому что хорошо знает, что он дорого не возьмет, а лучше него никто не сделает. У него с женой Оксаной детей нет.

Главная героиня романа - это Варя-Ласточка. В ее образе раскрывается тяжелая женская доля - любовь к неравно по положению парню Андрею, невозможность противостоять воле родителей и традициям, замужество с нелюбимым Василием. Варя сохраняет мужу верность, любит своих детей - Маргариту и Сашу, но очень-очень глубоко в душе хранит свои мечты, страдает от боли под маской равнодушия и носит в сердце всепоглощающую пустоту.
А потом приходит ужас. Как и говорила знахарка Улянида в своем пророчестве, брат идет на брата, сын предает отца, небо раскалывается пополам и охватывает село черная страшная туча. Сначала - коллективизация. А потом и страшный голод. ГОЛОД, слово, которое было запрещено говорить вслух ...

Но прежде чем я перейду к самому страшному, хочу представить вам "партийную верхушку" и "молодых активистов" Подкопаевки - тех, кому собственноручно хотелось поотрывать головы:

Партийцы :
Уполномоченный из ГПУ - Лупиков Иван Михайлович (которого крестьяне точно прозвали с приставкой "за" перед фамилией) - на всю голову идейный коммунист, фанатик, который ставит целью выполнить план любой ценой и неважно, кто при этом пострадает.
Еще более фанатичный присланный из райкома Быков Григорий Тимофеевич по прозвищу Бык – такая тварь, что о нем вообще и говорить не хочется. От него в шоке даже однопартийцы и активисты.
И единственный, кто проявил человечность - парторг Щербак Кузьма Петрович , который сам родом из Подкопаевки, а в детстве знал, что такое голод, поскольку он – старший сын в семье, где сидели еще пятеро по лавкам, а отец рано умер. Этот человек вызвал у меня сочувствие, подлинное уважение к себе, хотя мне кажется, сцена с партбилетом и речь, которую он произнес при этом, похожа больше на антикоммунистическую агитку, которую могли бы написать сейчас, но она не могла быть произнесена в реалиях того времени. Но это чисто мое субъективное мнение.
Степан Жабьяк и Семен Ступак - председатель сельсовета и председатель колхоза (вот боюсь перепутать, кто из них кто) - классический образец беспозвоночных местных чиновников, способных только выполнять указания сверху и наживаться за счет простых людей.
Активисты-комсомольцы, колхозники, часть из которых стала членами комбеда (комитета бедноты) или "красных метел, как называли их люди :
Как вы уже могли догадаться из предыдущих замечаний о персонажах, Михаил Черножуков , поступки которого постоянно выводили меня из равновесия. Такой вариант Павлика Морозова и даже хуже, потому что тот сдал только отца, а этому плевать и на Бога, и святых, и на сестер, и на родную мать, и на старую бабушку, а отца и дядьев, он вообще стыдится.
Братья Иосиф и Семен Петуховы - соседи Черножукових. Пьяницы, лентяи и всю жизнь прожили в нищете. Их мать Анисья также пьет не просыхая, а в доме ее столько грязи накопилось, что настоящая хозяйка за полжизни не уберет. И огород весь в сорняках, а дырки в доме подушками затыкают.
Иван (муж Ольги) – Бригадир в колхозе. Его мать и отец также колхозники, фанатично преданные идее, готовы отдать последнее, что очень бесит Ольгу.
Богдан - парень, который задавал неудобные вопросы и упорно отказывался забирать у людей последнее.
Как по мне, гвоздь программы, потому что она мне отвратительна - Анна Теслюк и что когда-то была Анюта и названная сестренка Вари, ее лучшая подруга, а потом стала Анька, "красная шлюха" и пьяница. Если честно, я еще в момент ее первого появления в книге сердцем почувствовала, какая это гадина и змея. Какое там ей ожерелье, какие сапоги ?! Ох, а эта сцена с детской кашей и квашеной капустой ... Если бы могла влезть в сюжет, собственноручно бы ее придушила!!!

Я открыла эту книгу где-то в одиннадцать вечера и закрыла в шесть утра, дочитав. Просто не могла оторваться. И не хотела растягивать ту боль, безнадежность и человеческое горе. Ловила себя на мысли: тем, кто умер или покончил с собой ДО зимы 1932 еще повезло. Они не знали, как умирали их родные, как вымирали целые деревни, на въезде в которые вешали черные флаги, как пухли с голода дети, пытаясь напиться собственной кровью, как матери ели детей, а дети зарубали матерей, как женщины и мужчины забрасывали детей в товарные вагоны, направлявшиеся в Россию, или оставляли их на порогах детских домов соседних городов, добраться до которых почти не было возможности, потому что села окружали отряды НКВД, а крестьяне не имели паспортов, а следовательно и права передвигаться по стране. В этой книге есть все самое ужасное - похищение детей на мясо и продажу; поедание кошек, собак и крыс; вспаханные колхозные поля с остатками зерна и овощей; дети, которых пороли плетьми за попытку украсть что-то с полей; женщины, которых били по пяткам и резали им волосы, чтобы они признались в краже, а затем ссылали их на десять лет в Сибирь из-за проклятого закона о пяти колосках; есть те, кто отворачивался от стариков, больных и собственных мужей, чтобы спасти детей и прятал еду даже от родных; есть те, кто подавался в города, рискуя быть убитыми; висельники, или даже самоподжигатели, которые сгорали заживо вместе с семьями, лишь бы не видеть того ужаса, не покоряться, не отдавать свое ...

Больше всего меня поразили и ранили судьба Дарьи и ее детей, Ольга со всеми своими неоднозначными поступками (и понять трудно и осудить язык не вовернется) и конечно Маричка, ее мать, свекровь и маленькая Сонечка . У меня чуть сердце не разорвалось читать о женщине, которая рычала, как зверь ... И Улянида , которая все знала заранее, но все равно покорилась судьбе. А после сцены смерти старой бабушки Секлеты я по-настоящему заплакала. У меня до сих пор те вареники со шкварками перед глазами…
А еще мне было очень жаль Ольгину дочь Олесю . Нет ничего удивительного, что жизнь девушки закончилась так, как закончилась, после того, что сделал с ней муж и что на это ответила родная мать ... Хоть та ужасная сцена описывается тремя предложениями, но этого хватило, чтобы понять кошмарность той ситуации.

Хорошо, что автор прояснила судьбы тех людей, которые по разным причинам покинули Подкопаевку. Было интересно, что же ними произошло. И порадовало, что не со всеми закончилось плохо. Жаль старого Кобзаря Данила и обоих его мальчиков-поводырей. Жаль той правды, которую нельзя было говорить вслух.
И жаль, что не все могут прочитать эту книгу (на любом из двух языков). Повторюсь - запрещать доступ к ТАКИМ книгам - это преступление. И пусть там в некоторых местах таки были сгущения красок, а где-то наоборот недоговорки, в целом эта книга - такое полотно трагедии народа, которое должен развернуть для себя каждый. Обещаю, если найду когда-то эту книгу на русском языке, буду делиться ею со всеми, кто не может читать на украинском.

Прочитано в рамках 55 тура игры "Открытая книга" (мое 22-е участие). За совет в подборке "Открытая книга августа 2017" от всего сердца спасибо Seterwind

Комментарии


Дуже хвилювалася за цю пораду, але рада, що знайшовся читач, який не побоявся взятись за цю книгу і поділяє мою думку, що

ця книжка - то таке полотно трагедії народу, яке мав би розгорнути для себе кожен


Але я в Інтернеті знайшла що українською, що російською мовою лише "фрагмент для ознайомлення".

Чого ж мене не спитали? Я ж так само читала електронну версію, в мене був файл :) Щоправда, також лише українською. Але на саму книгу звернула увагу завдяки пораді Nina_M , тож їй подвійна подяка.

Звісно, в книзі вистачає перебільшень, але автору це швидко вибачаєш, бо віриш, що всі ці події цілком могли статися якщо не в межах однієї родини, то в межах одного села.
Ольга - то взагалі персонаж, від якого досі "бомбить". Не можу їй пробачити, що віддала Олесю в родину Пєтухових, і всіх наслідків, які з того виплили (Як?! ЯЯЯЯЯКККК взагалі таке можна було допустити?! Зважаючи, що вся її родина ставилася до Пєтухових несхвально. Чи ж вона не була заможнішою від свого чоловіка Івана?! Чи ж не було її слово вирішальним у власній родині?). А останній вчинок...

спойлер
Чесно, так і не зрозуміла, по-перше, навіщо вона взагалі хотіла вбити Василя?! І чого не відмовилась від свого плану, коли побачила, що він не один на дорозі, що чоловіків двоє? Чи ж не подумала, хто може бути тим другим чоловіком? Наче ж розумна жінка...
свернуть

Навіть не знаю, чому не спитала. З якогось дива вирішила для себе, що Ви читали саме книжку, а не електронний варіант. І чому так подумала? Один Бог знає.
Отож-бо, що Ольгу точно не назвеш дурною, та й дітей своїх вона ніби любить... Хоча щодо Олесі вона явно упереджена. Не знаю як вам, а мені здалося, що вона разчарована тим, що її старша донька така худа, бліда, квола й нездатна (на думку Ольги) справитися з важкою працею. А в чому дівчина винна? І знаючи, що Пєтухови - пияки й ледарі яких мало, видати за того дурня дитину?! У мене й досі усе кипить у серці, коли думаю, що зробив з нею той недоумок! Краще взагалі все життя самій прожити, ніж нарватися на таке, та ще й завдяки рідній матері! І мати тут виглядає безсердечною і Йосип той - свиня, а не людина. Та й усі інші, що були там, також, адже яка нормальна людина таке робитиме?! Я розумію, що всі там напилися, але й п'яні люди не всі настільки тварюками без сорому й жалю стають.
Якщо чесно, мотивація Ольги щодо Василя для мене також лишилася незрозумілою. Єдине пояснення - вона хотіла, щоб то в її родини в першу чергу були продукти, а не у Варі. А від плану не відмовилась мабуть тому, що не подумала, що то батько... або їй було все одно, знову ж таки через власних дітей... Але чи воно того варте й чи правильно це... як я вже сказала, мені важко зрозуміти такий вибір, але й осудити з повною впевненістю матір, яка намагалася будь-якою ціною врятувати своїх дітей, я теж не можу.
І знов ж таки, якщо вона така чудова "яжмати", як же та нещасна Олеся?! А Василько? А Оксана? Може я ставлюся до Ольги упереджено, але як на мене, тут вона діяла як егоїстка. У випадку з Олесею - при спробі зберегти землю. У випадку з Васильком та Оксаною - щоб самій не страждати, бачачи, як вони помирають з голоду. Бо зрештою, втрати тяжко переносяться тими, хто лишається живий і хто бачить, як пішли рідні... У Варі, як на мене, тут набагато більше витримки й мужності - за будь-якої ціни лишити дітей у себе. Пам'ятаю її слова "краще мене заріжте й дітей нагодуйте, ніж нас розділити". Оце позиція справжньої матері, а Ольга поводилася саме як типова "яжмати" в найсумнішому сенсі цього слова. Принаймні, на мою думку.


вона разчарована тим, що її старша донька така худа, бліда, квола й нездатна (на думку Ольги) справитися з важкою працею

Цілком можливо, хоча в книзі неодноразово наголошувалося на тому, що Олеся, попри свою статуру, працьовита та моторна дівчина. Дивно, що Ольга відпустила від себе таку помічницю по господарству, та ще до кого!

Єдине пояснення - вона хотіла, щоб то в її родини в першу чергу були продукти, а не у Варі.

Так, я теж про це думала. Але невже Ольга сумнівалася, що Варя поділилася б із сестрою?! Все одно всі продукти залишилися б в родині! Того, що то був її батько, вона точно не знала, вона про це наприкінці говорить. В мене одне пояснення - голод геть засліпив їй розум, інакше вона б замислилась, чому чоловіків двоє.

Пам'ятаю її слова "краще мене заріжте й дітей нагодуйте, ніж нас розділити". Оце позиція справжньої матері, а Ольга поводилася саме як типова "яжмати" в найсумнішому сенсі цього слова.

А я тут, навпаки, виправдовую Ольгу і засуджую Варю. От якби Андрій не знайшов Варю з дітьми, що б було? Просто померли б усі троє та й все. Звісно, віддаючи дітей, Ольга керувалася, серед іншого, не дуже схвальним мотивом - зменшити кількість "зайвих ротів" у родині. Але я вірю, що вона також піклувалася і про їхнє майбутнє. Вона вірила, що у дитбудинку або поруч із кобзарем діти будуть нагодовані і матимуть змогу вижити, хоч і поміж чужих людей. А що на них чекало у селі? Тільки голодна смерть, хоча й поруч з мамою, як то сталося з дітьми ольгиної подруги. Не думаю, що вона їх віддавала, щоб самій не страждати, дивлячись, як вони помирають. Тоді трохи інше ставлення було до дитячої смертності, ніж зараз, ніхто так не побивався. Народила трійко - поховала під ганком - пішла далі обробляти землю. А от із доньки, яку вона віддала до дитбудинку, з тогочасним радянським вихованням виросла, найімовірніше, затята комсомолка, що підтримувала колективізацію і розкуркулення - така от іронія.

А ще от що мені зараз на думку спало. Вже не пам'ятаю, чи пояснює це автор, але всі герої, що вступили до колгоспу, не бідували, як решта, і якось пережили голод. Але ж ольгин чоловік і його батьки також були в комсомолі! Чому їм це не дало ніяких переваг, чому родина Івана голодувала, як усі?


Дивно, що Ольга відпустила від себе таку помічницю по господарству, та ще до кого!


Авторка вустами Ольги у розмові з Варею пояснює, що після того, як Олеся обварила собі ноги окропом, навряд чи взагалі хтось взяв би її заміж. І звов ж таки, земля. Так вона віддала доньці свій наділ у посаг, а так його відібрали б до колгоспу одразу (з часом це все одно сталося, але ж вона нібито хотіла як краще).

...невже Ольга сумнівалася, що Варя поділилася б із сестрою?!


Мабуть так. Бо я добре пам'ятаю момент. коли вони разом з Варею ходили у поля накрасти зерна чи овочів й Ольга сказала, що заховає це так, щоб того не знали ні свекри, ні чоловік. А коли Варя спитала чому так, Ольга відповіла: "от коли тобі доведеться обирати між чоловіком і дітьми, зрозумієш". А отже, якщо у неї самої були такі думки, вона цілком могла подумати, що між її великою родиною та своєю, Варя обере свою... Хоча це безглуздо, бо наскільки ж тоді погано вона знала сестру. Хоча можна припустити, що вона, бачачи, як змінюються від постійного голоду й страху люди, думала, що Варя теж могла змінитися. Он Марічку згадайте... бідна жінка взагалі збежеволіла... Та й Улянида також...

А от із доньки, яку вона віддала до дитбудинку, з тогочасним радянським вихованням виросла, найімовірніше, затята комсомолка, що підтримувала колективізацію і розкуркулення.


Ймовірніше за все, так. Але ж вона стала лікарем і до Підкопаївки прихала за розподіленням... Навряд чи вона отримала б таку професію, навіть якби вижила, залишившись у своїй родині.Інші ж троє дітей Ольги не померли! Отже, хоч вона й була мабуть ідеологічно зовсім іншою, ніж її родина, зате й отримала в руки професію, про яку, залишившись в селі, не могла б і мріяти в ті часи...

Вже не пам'ятаю, чи пояснює це автор, але всі герої, що вступили до колгоспу, не бідували, як решта, і якось пережили голод. Але ж ольгин чоловік і його батьки також були в комсомолі! Чому їм це не дало ніяких переваг, чому родина Івана голодувала, як усі?


Автор це пояснює. По-перше, з колгоспниками (взагалі, не тільки з Іваном та його батьками) не розрахувалися обіцяним зерном за трудодні, хоча мали б. А потім Биков взагалі дав розпорядження вилучати продукти в усух людей, в тому числі колгоспників та комсомольців, бо до виконання плану катастрофічно не вистачало об'ємів вилученного зерна й іншої їжі. Отже, не голодували насправді тільки партійні й члени комнезаму на кшталт Ганни Теслюк.


Авторка вустами Ольги у розмові з Варею пояснює, що після того, як Олеся обварила собі ноги окропом, навряд чи взагалі хтось взяв би її заміж. І звов ж таки, земля. Так вона віддала доньці свій наділ у посаг, а так його відібрали б до колгоспу одразу (з часом це все одно сталося, але ж вона нібито хотіла як краще).

Це все зрозуміло, я маю на увазі - чому вона віддала Олесю саме за Пєтухова? Хіба не знайшлося б інших хлопців, хто погодився б одружитися з працьовитою дівчиною, хоча б заради посагу? Для Марічки ж знайшовся нормальний чоловік, а вона навіть не була онучкою найповажанішої людини, як Олеся. Це по-перше. По-друге, Пєтухови чи не найперші побігли у колгосп, віддавати дівчину в цю родину - це все одно, що подарувати колгоспу ту землю. Коротше, Ольга наче й розумна, але якась недалекоглядна і черства.

А отже, якщо у неї самої були такі думки, вона цілком могла подумати, що між її великою родиною та своєю, Варя обере свою...

Я ту її фразу для себе пояснила тим, що Ольга ненавиділа свекрів і, можливо, не дуже вже кохала чоловіка-підлабузника, який постійно ставав на бік своїх батьків, та ще й зраджував дружині. Зрозуміло, чому в неї не було бажання з ними ділитись. Але мені важко повірити, що вона так погано думала про сестру. Так само не хочу думати, що останніми харчами Ольга ділилась з Варею не тому, що дбала про сестру, а лише через почуття провини за батька. Все ж мені здається, що вона не була підлою людиною.
В Марічки та Уляниди, на жаль, були інші життєві обставини. Вони, бідні та самотні, просто не мали шансів. А от яким дивом вижив Андрій, що робив за найскрутніших часів (бо в нього, як пам'ятаємо, родина також була бідною та великою) - то питання, яке мене хвилює.

Навряд чи вона отримала б таку професію, навіть якби вижила, залишившись у своїй родині.

Скільки Оксанці було в 1933-му? Років 4 чи 6? Тоді на часи її студентства припала Друга світова. Навряд чи вона в той час навчалась в інституті - скоріше за все, пішла на фронт медсестрою, а інститут за фахом закінчила вже після війни. Таке могло б статися, навіть якби родина пережила голод, якщо б вони не забороняли дітям отримувати освіту. Хоча взагалі Оксанці справді поталанило - у повоєні часи навчатись в інституті було розкішшю, більшість йшла працювати і отримувала освіту вже у "вечірніх школах".

Автор це пояснює. По-перше, з колгоспниками (взагалі, не тільки з Іваном та його батьками) не розрахувалися обіцяним зерном за трудодні, хоча мали б. А потім Биков взагалі дав розпорядження вилучати продукти в усух людей, в тому числі колгоспників та комсомольців, бо до виконання плану катастрофічно не вистачало об'ємів вилученного зерна й іншої їжі. Отже, не голодували насправді тільки партійні й члени комнезаму на кшталт Ганни Теслюк.

Точно, маєте рацію. Мабуть, в мене хибне уявлення склалося, по-перше, через те, що автор змальовувала лише партактивістів - щоправда, був ще дурний Пантьоха, але пояснювалося, що його годували, щоб він мав сили возити трупи. А по-друге, бо свекри Ольги видавалися мені завжди кволими, хворими та безпорадними, ніби той колгосп їм нічого не дав, хоча б на початку свого існування.

До речі, як думаєте, хто вбив Михайла? Я не думала на батька, на відміну від Варі, але мені здавалось, що то Ольга. Але якби це зробила Ольга, то вона б, мабуть, зізналася перед смертю, тож це була не вона. Виходить, просто якийсь небайдужий односелець?


Коротше, Ольга наче й розумна, але якась недалекоглядна і черства.


Цілком згодна з Вами...

Але мені важко повірити, що вона так погано думала про сестру. Так само не хочу думати, що останніми харчами Ольга ділилась з Варею не тому, що дбала про сестру, а лише через почуття провини за батька. Все ж мені здається, що вона не була підлою людиною.


Так, підлою її не назвеш. Бо зрештою вона могла б покинути сестру та племінників напризволяще, але цього не зробила. Тим незрозуміліший її вчинок щодо Василя та батька...
А от як вижив Андрій та його брати, мене теж цікавить, бо в романі нема жодного натяку на те, як це сталося. Хоча в одному з епізодів книжки, вже після того, як Андрій знайшов Варю та її дітей, він сказав, що його вдома чекають двоє братів... а отже, його мати та інші діти померли(( Хоча якщо чесно, дивно що хоч Анрій та ті двоє братів вижили, бо його родина й за непоганих часів жила у скруті...

Якийсь час я думала, що Михайла може рано чи пізно вбити батько, бо надто вже красномовні погляди він кидав на сина й кулаки стискав до побіління. Але коли його таки вбили, реакція батька була надто вже від душі, щоб повірити, що він міг вбити сина й таке зобразити. Але й на Ольгу я не думала. Мені чомусь здається, що то зробив Василь або Андрій, бо перш ніж вбивця остаточно зник, Варі здалося, що то "надто вже знайома постать". Чомусь на Василя я думаю найбільше, бо в епізоді, де Михайло пішов з рідного двору, щойно після того, як його матір винесли з дому, там Василь провів його ще більш знавіснілим поглядом, ніж батько. Хоча хтозна, як воно там було насправді. Може, варто перечитати ті моменти й спробувати відшукати між рядків натяк? Я про це обов'язово подумаю, бо не люблю, коли для мене в книжках залишаються питання без відповідей.


Книга дійсно вражаюча, як на мене, в одному ряду з "Марією" Уласа Самчука, проте більш захоплююча. Жаль, що мало хто цікавиться цією темою й не боїться завдати собі болю, читаючи про голодомор. Мене особисто вразило, що я замислювалася, куди можна сховати їжу. Це настільки живо, що саме по собі свідчить про те, що книга якісна.


Я теж читала "Марію". За шкільною програмою, бо навчалася на історико-філологічному профілі. Якщо чесно, вона сподобалася мені менше. Не тому, що вона якось не так написана, а... маєте рацію, вона справді менш захоплююча.
Я не люблю читати про війни, концтабори, голод, знущання над людьми, домашніх тиранів і такі інші важкі теми... Але час від часу змушую себе це робити, бо зрештою таке треба знати. А по-друге, читаючи книжки, де описуються подібні події, відчуваєш справжні емоції - болю, жалю, розпачу й тому подібні негативні прояви й вчишся їх правильно описувати. Бо не зможеш описати, не відчувши. А який письменник вийде з людини, яка не може описати такі поширені й глибокі почуття?


Ви - письменник? Цікаво, як це - творити щось грандіозне, як-то роман чи повість. Я якраз із тих, хто по інший бік тексту - вчителька укр. мови й літ., читач, коректор.


Навчаюся на філологічному факультеті, проте я журналістка за фахом. Лише один курс залишився. Я пишу вірші й прозові твори, бо з дитинства вважала письменство своїм покликанням. В мене є кілька опублікованих в збірках віршів та казок, написаних ще в шкільні роки, а все інше я поки що пишу в шухляду, тож письменник - це поки що надто гучно, хоча є люди, які вважають, що талант в мене таки є, але то не мені судити. Та й зрештою чого мені ніколи не вистачало, так це впевненості в собі. Якби життя складалося інакше, ніж є зараз, я можливо б уже відіслала свій твір до "Коронації слова", або ще кудись, проте так сталося, що я майже два роки розробляла принципово нову ідею, відклавши все, що писала до цього (хоча у мене є дві майже завершені книжки (по 500-700 сторінок 14 розміром) й ідей ще відповідно на одну та дві книжки, планую ділогію та трилогію). Але ця ідея настільки для мене важлива, що заради неї я, як то кажуть, взяла паузу... Вже майже все продумала в цьому сюжеті, ось-ось почну записувати. Трохи лячно, бо деякі персонажі мають реальних прототипів попри всю фантастичність обрамлення сюжету. Тим реальним прототипам дуже хочеться, щоб я про них написала, а от я все не наважуюсь. Не хочу нікого образити й взагалі досі сумніваюся, чи маю я на це право, бо так чи інакше, а це все одно буде моє бачення деяких фактів їхнього життя. Раптом це їх образить? Одна справа - хотіти, щоб про тебе написали й зовсім інша - як це потім сприймати.

Це неймовірно - творити щось, особливо щось більше за оповідання. Ти зростаєшся з героями, живеш їхнім життям, відчуваєш їхні почуття, читаєш їхні думки й водночас дивуєшся їхнім вчинкам. Ти нібито твориш цей світ, але в якусь мить виявляєшся лише глядачем, бо персонажі самі ведуть тебе до якогось закономірного кінця, або вчиняють зовсім не так, як ти собі плануєш на початку... Іноді, наприклад, таке бувало, коли я розуміла, що оцей конкретний герой зараз загине, за мить до того, як мала це написати. І скільки разів хотіла це переробити, але нічого не виходило, бо то не моя воля, а закономірності їхнього життя.
Той хто пише остаточно знає про персонажів більше, ніж читач, бо він бачить як вони взагалі з'явилися на світ, чим вони дихають, про що думають, які мотиви ведуть їх крізь ті чи інші життєві ситуації, що вони люблять, а що навпаки ненавидять, але в усьому їншому письменник - такий самий споглядач життя героїв, як і той, хто читає.


Я теж колись навчалася на філологічному й мала зовсім інші наміри (а не бути вчителькою сільської школи). Але письменницького таланту не маю. Щонайбільше - вірші, і то давно. Треба все-таки мати якийсь душевний неспокій, щоб творити щось вартісне. Чудово, коли в душі є потреба творити.
Щодо прототипів. Мені здається, не варто слід писати "на замовлення". Набагато більше читача захоплює те, що щиро хвилює автора, про що він/вона добре знає (а це завжди відчутно). Пишіть, як підказує серце, не намагайтеся "підлаштуватися". Такий твір значно якісніший.
І, знаєте, дуже часто перешкоди допомагають чогось досягти. Як кажуть, не завдяки, а наперекір. Тож я щиро бажаю Вам творчих успіхів і сподіваюся в найближчому майбутньому прочитати Вашу книгу, видану великим накладом.


Дуже Вам дякую за такі побажання, від усього серця! Мені іноді... або навіть найчастіше не вистачає впевненості в тому, що все вдасться. Не тільки щодо моїх творів, а взагалі. Постійно лізуть у голову думки на кшталт: а якщо не вийде? А якщо щось піде не так? А якщо з цим буде гірше ніж зараз без цього?.. От не знаю, як з таким боротися.
Ще раз дякую - і за побажання, і за пораду.
То не замовлення... бо замовлення - це коли ти пишеш і це вже точно надрукують ті, хто замовляв - безпосередньо самі, або домовившись з тими, хто може це зробити. А тут не так. Просто людина, яку я вважаю близькою для себе розповіла мені власну історію та дещо з історії своєї родини, бо я їй сказала одного дня, що пишу книжки... Це мене настільки захопило, що я й справді хочу про це написати... а та людина поділилася моїми планами зі своєю сім'єю... І от тепер вони всі сподіваються, що все, що я дізналася так би мовити не пройде дарма, а я й не знаю, наскільки маю право таке писати, бо там вистачає реальних скелетів у шафі, а якщо додати те, що я собі придумала - виходить взагалі щось може й захоплююче, проте іноді виставляє їх не у найкращому світлі. Хоча тими ідеями я також поділилась, і не почула заперечень, навіть навпаки... в будь-якому разі, сподіваюся, я таки зможу щось написати й видати, бо якщо не спробую, жалітиму про це все життя.


Одна людина колись сказала мені, що краще жалкувати про зроблене, ніж про незроблене. Тож успіхів Вам!