4

Не книга, а серцевий напад. Пекучий біль за ребрами зліва, що гарячою лавою розтікається по венах, підпалюючи кров, коли боляче навіть дихати. Вона, як десятитонна брила жорстокої правди, навмисно обрушена в саму середину пульсуючої мішені, намальованої густою водою кольору крові, на грудній клітці, вибиває з легенів останній видих і несамовитий німий крик, який ще довго спазмами вібрує в кожній клітинці тіла. Цей біль не вбиває, він калічить душу вибухом сотні ядерних бомб і уламками зруйнованих життів, залишаючи по собі пригоршню гіркоти розбавлену соленою водою відчаю, з якими прийдеться далі жити.

Пів життя, збудоване з примар минулого, переповнене пережитим жахом, болем і печаллю, тонкою павутинкою зморшок лягли на постаріле обличчя італійки Джемми. Жінки, яка наважилась зірвати печать безмовності терміном давності в ціле життя, що сковувала її серце, аби нарешті повернутись назад, туди, де було по-справжньому щасливо, але й надривно боляче теж, і подивитись в обличчя своєму минулому, з усіма його внутрішніми демонами. Щоб відпустити. Щоб прийняти, спокутувати і простити. Щоб продовжувати жити без почуття тривоги і страху. Джема з сином пройде вуличками власної душі, давно зруйнованими війною, де під уламками упокоїлось її закохане серце, а ще по життю усіх тих, кого вона колись зустріла і неминуче втратила. Вона розповість про любов і ненависть, про зраду і жорстокість, про безсилля, прощення, про війну в Сараєво і про БІЛЬ, який кривавими буквами крокує зі сторінки на сторінку. Слова, які змушують пропускати їх через себе, народжуючи почуття. Трагедія за трагедією, все нові і нові обставини знімаються шар за шаром, оголюючи правду, десь хвору і шокуючу, а десь гірко щасливу.

На засвіченій плівці життя - кадри мальовничої Італії і зруйнованих Балкан, а на їхньому тлі історія неймовірного кохання Дієго і Джемми. Надривна пристрасть, що запалила серце божевільного художника з Генуї і невгамовної журналістки з Риму в передвоєнному Сараєво, спалить обох до тла, але це потім. Спочатку буде любов з першого погляду, перша ніч і муки розлуки. Буде невдалий шлюб, розмірене життя, пошуки себе, а потім той самий божевільний погляд накуреного фотографа в червоних штанях навпроти, будуть фотокартки калюж, ступнів і пластмасове дитяче крісло. Буде спільний дім, старе піаніно і червоні краплі крові по нозі, а в них всі їхні ненароджені діти. В них буде щастя, але горе теж. А потім жорстока, нищівна війна зі смаком ржавчини і пороху, кольору синіх остиглих тіл і вогненно рудого волосся, впаде між ними бездонними воронками таємниць і смертей. Війна з простреленими головами, паперовами квітами, зруйнованими життями, безглузда війна всіх проти всіх. Війна з собою і за себе теж, за свою дитину, за своє кохання, за життя.

Книгу не читаєш, нею хворієш, незважаючи на грубість, натуралістичність і цинічність мови. Авторка витягує твоє серце з грудей і стискає його своїми холодними пальцями, змушуючи його битись швидше. Емоції, народжені рядками книги дуже повільно: крапля за краплею проникають в твоє життя, як ліки з крапельниці. Війна в Сараєво, дитина, смерті і біль, біль, біль - все це залишається на далекому задньому плані, тому що перед очима - любов. Любов з надривом. Коли читаєш і боїшся дихати, бо розумієш, що ТАК людям любити не можна, так люблять недовго, не завжди. Така любов - неодмінно з кінцівкою. Не щасливою. І кінець знищує, як ляпас з розмаху. Зухвалий, раптовий і жорстокий. Він був їй вірним до кінця своїх днів. Він прожив своє життя для неї. Вона про це дізналася занадто пізно.

Не книжка, а сердечный приступ. Жгучая боль за ребрами слева, что горячей лавой растекается по венам, поджигая кровь, когда больно даже дышать. Она, как десятитонная глыба жестокой правды, намеренно упавшая в самую середину пульсирующей мишени, нарисованной густой водой цвета крови, на грудной клетке, выбивает из легких последний выдох и неистовый немой крик, который еще долго спазмами вибрирует в каждой клеточке тела. Эта боль не убивает, он калечит душу взрывом сотни ядерных бомб и обломками разрушенных жизней, оставляя после себя пригоршню горечи разбавленную соленой водой отчаяния, с которыми придется дальше жить.

Полжизни, построенные с призраков прошлого, переполненные пережитым ужасом, болью и печалью, тонкой паутинкой морщин легли на состарившееся лицо итальянки Джеммы. Женщины, которая решилась сорвать печать безмолвия сроком давности в целую жизнь, что сковывала ее сердце, чтобы наконец вернуться назад, туда, где было по-настоящему счастливо, но и надрывно больно тоже, и посмотреть в лицо своему прошлому, со всеми его внутренними демонами. Чтобы отпустить. Чтобы принять, искупить и простить. Чтобы продолжать жить без чувства тревоги и страха. Джема с сыном пройдет улочками собственной души, давно разрушенными войной, где под обломками упокоилось ее влюбленное сердце, а еще по жизни всех тех, кого она когда-то встретила и неизбежно потеряла. Она расскажет о любви и ненависти, о предательстве и жестокость, о бессилии, прощение, о войне в Сараево и про БОЛЬ, которая кровавыми буквами шагает со страницы на страницу. Слова, которые заставляют пропускать их через себя, рождая чувство. Трагедия за трагедией, все новые и новые обстоятельства снимаются слой за слоем, обнажая правду, где-то больную и шокирующую, а где-то горько счастливую.

На засвеченной пленке жизни - кадры живописной Италии и разрушенных Балкан, а на их фоне история невероятной любви Диего и Джеммы. Надрывная страсть, зажгла сердце безумного художника из Генуи и неуемной журналистки из Рима в предвоенном Сараево, сожжет обоих дотла, но это потом. Сначала будет любовь с первого взгляда, первая ночь и муки разлуки. Будет неудачный брак, размеренная жизнь, поиски себя, а затем тот же безумный взгляд накуреного фотографа в красных штанах напротив, будут фотографии луж, ступней и пластмассовое детское кресло. Будет общий дом, старое пианино и красные капли крови по ноге, а в них все их не рожденные дети. У них будет счастье, но горе тоже. А потом жестокая, уничтожающая война со вкусом ржавчины и пыли, цвета синих остывших тел и огненно рыжих волос, упадет между ними бездонными воронками тайн и смертей. Война с простреленной головой, бумажными цветами, разрушенными жизнями, бессмысленная война всех против всех. Война с собой и за себя тоже, за своего ребенка, за свою любовь, за жизнь.

Книгу не читаешь, ею болеешь, несмотря на грубость, натуралистичность и циничность языка. Автор извлекает твое сердце из груди и сжимает его своими холодными пальцами, заставляя его биться быстрее. Эмоции, рожденные строками книги очень медленно: капля за каплей проникают в твою жизнь, как лекарство из капельницы. Война в Сараево, ребенок, смерти и боль, боль, боль - все это остается на далеком заднем плане, потому что перед глазами - любовь. Любовь с надрывом. Когда читаешь и боишься дышать, потому что понимаешь, что ТАК людям любить нельзя, так любят недолго, не всегда. Такая любовь - непременно с концовкой. Не счастливой. И конец уничтожает, как пощечина наотмашь. Дерзкая, внезапная и жестокая. Он был ей верен до конца своих дней. Он прожил свою жизнь для нее. Она об этом узнала слишком поздно.