3.5

Фраза «Dear John» зародилася і увійшла у вжиток під час Другої світової війни, в англійській мові - це стійкий фразеологізм, що означає лист від коханої, який повідомить про розрив відносин. Такий лист найчастіше пишуть при неможливості або небажанні сказати людині про це в обличчя, ховаючись за бездушним клаптиком паперу в клітинку, просякнутим пекучим соромом і скупим зрадливим "вибач". "Дорогий Джон" - це два слова нерівним почерком на аркуші, які для когось стануть автоматним залпом в груди, осівши чорним попелом люті на дні душі. "Дорогий Джон" - це історія першого кохання, болючої зради і пекучої розлуки, що назавжди об'єднала два життя.

Вони молоді, красиві і закохані. Американський солдат Джон і студентка Саванна знайомляться літнього дня на узбережжі океану і неминуче закохуються одне в одного. Джон і Саванна проводять два незабутні тижні, ніжачись в, нагрітих сонцем, обіймах, розповідаючи про свої особисті проблеми, успіхи та невдачі, паралельно знаходячи один в одному порятунок від зовнішнього світу, закриваючись у своєму власному, проростаючи одне в одного душами, щоб наступної миті на цілих 365 днів стати одне для одного всього лиш синіми закарлючками імен на звороті коричневих конвертів. Ліричні послання, повні туги і любові, літають між континентами, часовими поясами і серцями під пильним оком повного місяця, аж поки життя не ставить Джона та Саванну перед складним вибором честі і моралі, бо кохання в цій історії стає вибором егоїста.

Книга Ніколаса Спаркса вивільняє з душі потужний вихор печалі, хоча там й немає ні наголосу на мораль, ні несамовито трагічних сцен, і романтичні сцени не рясніють свічками, пелюстками троянд і вишуканими побаченнями, як і сама скупа, суха мова автора. Все просто, як прості герої, як проста і неідеальна їх історія, і саме це робить книгу особливою. І правдивою. Бо саме так і буває в житті, коли відстань спалює над прірвою мости і вже немає сил чекати. Коли в серце, повне почуттів з флером благородства, вривається реальне життя з усіма його спокусами і твоїми слабкостями, де замість двовимірного зображення на глянцевому папері справжні люди, справжні обійми і щастя від того справжнім здається теж. От тільки зраджена любов більше не здається справжньою, інакше вистачило б сил за неї боротись. Сюжет народжує в голові цілий ланцюжок питань, на які навряд чи можна дати конкретну відповідь. Чи можна виправдати дівчину, яка не дочекалася коханого з війни? Чи можна зрозуміти солдата, який проміняв своє таке близьке сімейне щастя на служіння країні? Чи можна любити протягом усього життя тільки одну людини? Чи можна чекати без певних меж, без конкретних дат, без гарантій? Якби спитали мене, я б відповіла - так. Я розуміла Саванну, я на неї злилась і ненавиділа, я їй співчувала, але не змогла її пробачити, як себе.

Фраза «Dear John» зародилась и вошла в употребление во время Второй мировой войны, в английском языке - это устойчивый фразеологизм, означающий письмо от любимой, которое сообщит о разрыве отношений. Такое письмо пишется при невозможности или нежелании сказать человеку об этом в лицо, прячась за бездушным клочком бумаги в клеточку, пропитанным жгучим стыдом и скупым предательским "прости". "Дорогой Джон" - это два слова неровным почерком на листе, которые для кого-то станут автоматным залпом в грудь, осев черным пеплом ярости на дне души. "Дорогой Джон" - это история первой любви, болезненной измены и жгучей разлуки, что навсегда объединила две жизни.

Они молоды, красивы и влюблены. Американский солдат Джон и студентка Саванна знакомятся летнего дня на побережье океана и неизбежно влюбляются друг в друга. Джон и Саванна проводят две незабываемые недели, нежась в, нагретых солнцем, объятиях, рассказывая о своих личных проблемах, успехах и неудачах, параллельно находя друг в друге спасение от внешнего мира, закрываясь в своем собственном, прорастая друг в друга душами, чтобы в следующее мгновение на целых 365 дней стать друг для друга всего лишь синими каракулями имен на обороте коричневых конвертов. Лирические послание, полные тоски и любви, летают между континентами, часовыми поясами и сердцами под бдительным оком полнолуния, пока жизнь не ставит Джона и Саванну перед сложным выбором чести и морали, потому что любовь в этой истории становится выбором эгоиста.

Книга Николаса Спаркса высвобождает из души мощный вихрь печали, хотя там и нет ни ударения на мораль, ни неистово трагических сцен, и романтические сцены не пестрят свечами, лепестками роз и изысканными свиданиями, как и сам скупой, сухой язык автора. Все просто, как простые герои, как простая и неидеальная их история, и именно это делает книгу особенной. И правдивой. Ведь именно так и бывает в жизни, когда расстояние сжигает мосты над пропастью и уже нет сил ждать. Когда в сердце, полное чувств с флером благородства, врывается реальная жизнь со всеми его соблазнами и твоими слабостями, где вместо двумерного изображения на глянцевой бумаге настоящие люди, настоящие объятия и счастья от этого настоящим кажется тоже. Вот только преданная любовь больше не кажется настоящей, иначе хватило бы сил за нее бороться. Сюжет рождает в голове целую цепочка вопросов, на которые вряд ли можно дать конкретный ответ. Можно оправдать девушку, которая не дождалась любимого с войны? Можно понять солдата, который променял свое такое близкое семейное счастье на служение стране? Можно любить в течение всей жизни только одного человека? Можно ли ждать без определенных границ, без конкретных дат, без гарантий? Если бы спросили меня, я бы ответила - да. Я понимала Саванну, я на нее злилась, я ее ненавидела, я ей сочувствовала, но не смогла простить, как и себя.