3

З дитинства ім'я Агати Крісті асоціювалось з безумовною, абсолютною геніальністю, оповитою містичною загадковістю її сюжетів, яскравою особистістю жінки і бездонним всесвітом її таланту, що задавав моду в літературному світі з броунівським рухом нових імен, сюжетів та ідей. Коли я була маленькою, леді Агата здавалась непорушною, монументальною глибою серед інших придорожних валунів, непідкореною вершиною, яка виросла на моєму читацькому шляху, горою, яку я чомусь вирішила обійти стороною. Проте зараз, маючи за спиною чималий читацький досвід і ще плюс кілька сантиметрів до вимогливості і зросту, я повернулась до цієї вершини і підійшовши ближче, вона чомусь більше не здається мені такою глобально височенною, як в дитинстві. Стали помітними дрібні тріщинки, що розповзлись по скелястих полотнах сюжетів, магія загадковості, яка затуманювала найвищу точку, розвіялась.

У тридцяті Крісті писала надзвичайно добре. В той час з-під її пера виходили шедевральні романи з серії про Пуаро, що стали одними з кращих у всій її кар'єрі - "Смерть на Нілі" в 1937, "Десять негринят" за рік після того. Тим наочніше виглядає один з небагатьох її провалів тих років, яким стала книга "Побачення зі смертю", де дія роману починається в Єрусалимі, потім переноситься в Петру. У центрі оповідання група туристів, які подорожують по Сході. Кого в книзі вб'ють, можна здогадатися з перших сторінок - на рідкість гидко Крісті описує місіс Бойнтон - колишню тюремну наглядачку, а нині стареньку, яка з маніакальною завзятістю тиранить свою власну сім'ю - четверо дітей і невістку. Власне, вся перша частина роману - набір побутових сцен з життя сім'ї Бойнтон і їх попутників. Мерзенна поведінка місіс Бойнтон, страждання сім'ї і роздуми про те, що стареньку пора валити. Стару дійсно вбивають, але на той час проходить більше третини книги, а поки в курс справи входить Пуаро і укладає парі, що розкриє це вбивство за добу, роман і зовсім перевалює за середину. Невелике розслідування, яке зводиться до розмови з учасниками подій, і довге пояснення-викриття в кінці хто, як і за що. А ще рідкісний для Крісті епілог, дії якого відбуваються через п'ять років після основних подій і розповідає як у всіх все стало добре.

Мінус цього детектива в тому, що в ньому занадто мало детектива. Мало побічних ліній - ніяких супутніх загадок, шахрайства, шпигунів, крадіїв. Тільки лінія про вбивство, а решта любовні соплі - в кінці роману аж три щасливі сімейні пари. Ще з мінусів - обмежене коло дійових осіб, якщо викреслити з підозрюваних все сімейство Бойнтон, які виглядають настільки винними, що просто не можуть у письменниці виявитися винними, то підозрюваних залишається не так багато, і вбивця банально вгадується в середині книги. Ключем до розгадки стає діалог на початку роману, в якому виявляється не той зміст, про який всі подумали і тільки Пуаро здогадався.

С детства имя Агаты Кристи ассоциировалось с безусловной, абсолютной гениальностью, окутанной мистической загадочностью ее сюжетов, яркой личностью женщины и бездонным вселенной ее таланта, который задавал моду в литературном мире с броуновским движением новых имен, сюжетов и идей. Когда я была маленькой, леди Агата казалась незыблемой, монументальной глыбой среди других придорожных валунов, непокоренной вершиной, которая выросла на моем читательском пути, горой, которую я почему-то решила обойти стороной. Однако сейчас, имея за спиной немалый читательский опыт и еще плюс несколько сантиметров до требовательности и роста, я вернулась к этой вершине и подойдя ближе, она почему-то больше не кажется мне такой глобально высоченной, как в детстве. Стали заметными мелкие трещинки, что расползлись по скалистым полотнам сюжетов, магия загадочности, которая затуманивали самую высокую точку, развеялась.

В тридцатые Кристи писала очень хорошо. В то время из-под ее пера выходили шедевральные романы из серии о Пуаро, что стали одними из лучших во всей ее карьере - "Смерть на Ниле" в 1937, "Десять негритят" через год после того. Тем нагляднее выглядит один из немногих ее провалов тех лет, которым стала книга "Свидание со смертью", где действие романа начинается в Иерусалиме, затем переносится в Петру. В центре повествования группа туристов, путешествующих по Востоку. Кого в книге убьют, можно догадаться с первых страниц - на редкость отвратительно Кристи описывает миссис Бойнтон - бывшую тюремную надзирательницу, а сейчас старушку, которая с маниакальным упорством тиранить свою семью - четверо детей и невестку. Собственно, вся первая часть романа - набор бытовых сцен из жизни семьи Бойнтон и их попутчиков. Мерзкое поведение миссис Бойнтон, страдания семьи и размышления о том, что старушку пора валить. Старуху действительно убивают, но к тому времени проходит более трети книги, а пока в курс дела входит Пуаро и заключает пари, что раскроет это убийство за сутки, роман и вовсе переваливает за середину. Небольшое расследование, которое сводится к разговору с участниками событий, и длинное объяснение-разоблачение в конце кто, как и за что. А еще редкий для Кристи эпилог, действия которого происходят через пять лет после основных событий и рассказывает как у всех все стало хорошо.

Минус этого детектива в том, что в нем слишком мало детектива. Мало побочных линий - никаких сопутствующих загадок, мошенничества, шпионов, угонщиков. Только линия об убийстве, а остальное любовные сопли - в конце романа аж три счастливые семейные пары. Еще из минусов - ограниченный круг действующих лиц, если вычеркнуть из подозреваемых все семейство Бойнтон, которые выглядят настолько виновными, что просто не могут в писательницы оказаться виновными, то подозреваемых остается не так много, и убийца банально угадывается в середине книги. Ключом к разгадке становится диалог в начале романа, в котором оказывается не тот смысл, о котором все подумали и только Пуаро догадался.