На початку читання оповідь нагадувала мені "Степфордських дружин" Айри Лєвін. Здавалося б, в "ЛСД" також є ідеальні жінки, непримхливі, люблячі, не дуже розумні, проте гарні господині та мовчазні прикраси розкішних інтер`єрів осель їхніх чоловіків. Але згодом на сторінках роману з`являлися події та деталі, які свідчили про унікальність елітного закритого Ліцею.

Є дещо, що робить з жінки покірну рабиню. Настільки покірну, що можна об неї витирати ноги навіть в прямому сенсі. Невже таке можливо зробити зі звичайною людиною, з особистістю? З людиною - так. З особистістю - ні. Саме на витравлення особистості й спрямоване "виховання" в Ліцеї Слухняних Дружин.

На відміну від "Степфордських дружин" головна героїня "ЛСД" змогла подолати перешкоди, щедро розставлені для таких, як вона, чоловіками. Можливо, цей світ і досі належить чоловікам, але протиотрута існує. Важливо тільки розібратися, що саме є протиотрутою та навчитися нею правильно скористатися.

Стосовно побудови роману, то тут мене приємно вразив стиль подання інформації, який я люблю: щоденникові записи. Мова в книзі йде паралельно від кількох осіб, що відіграють в оповіді суттєві ролі. Розв`язка також відображена в розповіді від першої особи, але йдеть про час, коли минуло близько 10 років з подій у кільмінації роману.

Все начебто чудово та плавно. Але є у мене парочка запитань до автора. Для мене було не зовсім зрозуміло таке детальне відображення життя Ланца. Здалося, що я отримала забагато інформації і тепер не знаю, що з нею робити. Також цікаво, навіщо авторка ввела сцену з тюленіхою, до того ж таку сумну? Утім, авторський задум - не завжди те, що треба детально роз`яснювати читачеві. Іноді ми мусимо знайти відповіді самостійно.

Источник