4 "Характер справжнього вченого не запрограмований природою на прояв відваги нижчого порядку"

Микола Руденко - яскрава постать в українській літературі кінця XX сторіччя. І не лише літературі. В 41-му зі студентської лави, приховавши напівсліпоту, пішов на фронт. Тяжко поранений, він знайшов сили повернутися в стрій, був політруком в окупованому Ленінграді. Як молодий літератор-фронтовик, кавалер бойових орденів та ідейний комуніст, після війни він мав усі шанси досягти захмарних кар'єрних висот. І спочатку саме так і було. Та істина і справедливість значили для нього більше ніж безбідне існування. Та й марксизм він таки сприймав як “не догму, а керівництво до дії”, чи то пак до більш ретельного вивчення. Що й привело до власної теорії доданої вартості, визнання чинників і цінностей, які суперечили ідеологічно рекомендованим. А в результаті: позбавлення всіх регалій, вилучення книжок з бібліотек, постійне цькування і зрештою 12 років таборів, вимушена еміграція… І лише в 90-х повернення в Україну, Шевченківська премія з літератури, звання Героя України.

Фантастичний футурологічний роман “Ковчег Всесвіту” написано в 90-му в еміграції. Якраз свої вищезгадані ідеї й філософські концепції автор вкладає в уста академіків Лятошинського й Лі Чуня, генетика й астронома, двох з безсмертної верхівки так званої Космічної Академії Наук - запущеного ще 500 років тому, на початку третього тисячоліття, з гинучої землі зорельота-астероїда, що несе в далеку систему генофонд планети для його збереження. Звісно безсмертя тут має даруватися лише видатним носіям академічних знань, а з загрозою перенаселення доводиться щось робити - отже раз на 20 років фільтрація, відбраковка і знищення “зайвої біомаси”. Керує астероїдом автор ідеї Степан Макаров, що на повному серйозі вважає себе Богом, творцем цього світу і вимагає поклоніння та любові. Саме йому належить право дарувати безсмертя - отже до академіків прирівняно і його власний гарем. Інший народ мусить лише працювати, поневіряючись в лабіринтах катакомб, лиш подеколи маючи дозвіл піднятися на поверхню, аби помилуватися штучними пейзажами, що проголошується реальними. Є в самопроголошеного бога і власний жрець (академік, звісно), і потужна служба нагляду, вивідування й покарань, що їх народ зве просто, але промовисто: "костоломи", під керівництвом Герда, вірність якого (а скоріш запопадливість) Макаров підтримує постійними обіцянками дарувати заповідне "спецліжко" безсмертя.

Головний герой, допитливий і талановитий юнак Прокіп, - якраз виходить з андеграунда, стаючи асистентом Лі Чуня. Саме йому судилося, долучившись (в цілому випадково, але не несподіванно) до таємного руху, зіграти неабияку роль в заколоті, що неминуче визріває. З ним пов'язана і романтична лінія, але коханню відведено дещо другий план. Головним виступає пошук істини в образах Світової Монади чи Пантократора і справедливості за допомогою Галактичної варти. Вмішуватись, щоправда, вона права не має, але й не заважатиме.

Дійсно цікавий, повний змістов роман (до двух "ф", фантастики і футурології, можно додати й третє - філософію, і по праву), хоч і не в тому сенсі, до якого звик розбещений сучасний читач, що потребує екшну, саспенсу, тощо. Окультизма і теософії тут також вистачає, і в цьому плані алюзорна не лише назва. Але особливо не раджу книгу росіянам - вони на жаль сприймають антиутопічні сюжети не як застереження, а як інструкцію, що її вони також "можуть повторить" завдяки своїй дутій величі, остаточно адоптувавши (на додачу до імперськості) і фашизм, і шовінізм, геть усі гріхи, в яких звинувачують кого завгодно, але інших. Вам нічого не нагадує хоча б оцей макаровський пасаж:

Ми не маємо жодного права на сентиментальність. Подумайте про Бога — якби він був сентиментальним, життя взагалі стало б неможливе. Він знищує так само незворушно, як і створює. Ви розумієте, про що я кажу?.. У природі діють закони природного добору: слабкіші організми гинуть, сильніші виживають і передають генетичну інформацію нащадкам. Саме цей процес ми й повинні підтримувати. Давно пора звикнути: на нас покладені не людські обов’язки, а Божі. У Бога також чимало неприємних обов’язків, шановні колеги. Але ж Бог усюди дотримується правила: принцип Добра — це принцип доцільності. Незворушної, позбавленої будь-яких емоцій доцільності. А скільки організмів мусить померти — це вже інша проблема. Я б сказав: математично-емоційна... Можна позітхати, поплакати, але інших рішень Бог нам не залишив. Ми маємо діяти так само, як у таких випадках діє Він.

Отож!