4.5 Притча во очицех

У 1998 році Жозе Сарамаґо отримав Нобелівську премію з літератури саме за те що “за допомогою притч, наповнених уявою, співчуттям та іронією дає можливість осягнути ілюзорну реальність”. Роман “Сліпота” якраз і є яскравим прикладом такої притчі: тільки тут іронія з добрячим присмаком сарказму, а відтак це радше їдка сатира, ілюзорна реальність скоріш зіпсута до рівня гротеску, а фантазія настільки бурхлива, що назвати її просто уявою було б зам'яко. А ще тут філософія в діапазоні від банальної сентенції до рівня пророцтва. І звичайно неповторний сарамаґівський стиль, що не обмежується лише своєрідною граматикою, яка дратує лише спочатку, згодом до неї звикаєш і з незмінною зацікавленістю спостерігаєш за перебігом подій. Темою тут слугує “якбитологічне” припущення: а раптом зненацька геть усі почнуть сліпнути внаслідок безприкладної епідемії. Так і стається: спочатку сліпне якийсь водій, потім по черзі люди, що контактували з ним, потім ті, що контактували з останніми, і так далі - лавиноподібно. Переляканий уряд намагається інтернувати заражених у колишній божевільні, особливо не потурбувавшись про створення відповідних вимог, фактично кинувши напризволяще. І також лавиноподібно вилазять назовні людські вади, втілюючись найогиднішим чином. Наче стає реальною не лише моральна сліпота, а й моральний бруд, що досі лише стримувався тонкою соціальною оболонкою. Єдина людина що не втрачає зір - Жінка лікаря. З великої літери, тому що в цій притчі нема жодного імені, всі головні герої і другорядні персонажі узагальнені: Перший сліпий, Лікар, Дівчина в чорних окулярах, Зизоокий хлопчик, Дружина Першого сліпого, Старий з пов’язкою на оці, тощо. І саме Жінка лікаря, що їй єдиній залишено зір, добровільно йде в ізоляцію зі своїм чоловіком, а ми фактично спостерігаємо за всіма жахіттями, що творитимуться надалі, її очима. І саме вона бере на себе турботу за перелічену шестірку узагальнених, коли сліпота стає тотальною (з єдиним винятком), лише переймається тим що її не стане допомогти й іншим. В романі нема розгадки причин несподіваної сліпоти. Є один натяк, але він настільки нераціональний, що міг би бути як причиною, так і наслідком. Та й посил до читача навряд чи один-єдиний, на те й притча… Для мене це вже четвертий роман Сарамаґо, а в число улюблених авторів він потрапив з першим же прочитаним, “Книгою імен”. Тепер чекатиму на нову зустріч на сторінках другої частини “небаченої” дилогії - “(Про)зріння”.