3

Є книжки, після прочитання яких хочеться ставати кращою, бігти вибачатися до людей, ненавмисне (чи навмисне) тобою скривджених, робити добрі вчинки, посміхатися сонечку і т.д. Так от, книги Дашвар явно до таких не належать.
Більше того, у автора є якась така мулька: йде сюжет собі, йде, розповідь розгортається якось рівно, а тоді - бац! - і всі починають як не вмирати, то ставати моральними виродками. Отак просто всі підряд. А добрі всі завше нещасливі, або й взагалі довго не живуть.

Хоча, чого я хочу від книги, якщо й сама в житті можу огризнутися на добро..? Так-так, залізна відмазка в арсеналі є - не від доброго це все життя.
І що далі? Якщо враховувати, що мірка нещасть у кожного своя, то будь-хто має повне моральне право йти по трупах. І байдуже чому: через розбите серце, онкологічне захворювання, тяжке дитинство чи просто не з тієї ноги встав зранку. А добрим я ще встигну побути. От тільки відімщу всім поганим, захапаю побільше, отоді і "... встигну ще церкву побудувати."

Та ну таке... (с)