3

Це було моє перше знайомство з авторкою. І певне, не найвдаліше. Не скажу, що більше її книг до рук не візьму, але бажання піти до книжкової крамниці і скупити усі твори Міли Іванцової в мене не виникло.
В творі фактично розміщені дві книги - власне роман та низка оповідань, які вплетені в канву твору. Я дуже люблю малі жанри, хоча в Україні зараз вони не популярні, однак, як на мене, саме у них авторка показала свою неабияку майстерність. Оці оповідання, які головні герої домовляються читати та переповідати одне одному неймовірно сильні та захоплюючі. Чого не можна сказати про весь роман.
Ідея звичайно заслуговує на увагу. Та й трагедії людей не заїжджені. Однак переживань - немає. Ну як жінка, яка втратила все найцінніше може спокійно про це все говорити? В читача, по-суті, навіть співчуття явного не виникає від її слів, хоча б там мали бути істерики і біль... Щодо чоловіка, то чомусь все було дуже зрозуміло, про те його заборонене кохання і до чого воно призвело. Однак його показали таким собі мужчиною, не здатним відстояти себе і свою любов. Всю книгу він прикривається дружиною, сином, внуком, мовляв, як він їх міг покинути. Його взагалі все влаштовувало. Тож, якби не ці паралельні читання він би собі успішно й надалі жив у комфортних умовах робота-дім-коханка-баня. Головне, аби усе за графіком.
Кінцівка дуже здивувала. Але не вразила. Особливо остання зустріч. Ну от Київ - геть маленьке місто... Там герої роману беруть і просто так усі випадково зустрічаються і пересікаються. Як на мене, то це занадто награно.
З книги міг би вийти гарний простенький фільм для душі і відпочинку.
Однак, якщо Міла Іванцва випустить збірку оповідань, то я буду першою у списку читачів. Сподіваюсь писати у малій формі вона продовжить.