5

Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих.
Чи спроможні ми назавжди відкинути болючі спогади, погані думки та відкрити душу новим емоціям? З одного боку, молодь намагато спокійніше ставиться до різноманітних невдач, таких як нещасне кохання, негаразди на роботі тощо. Бо відчувають, що все ще буде, все попереду, бо не знають, скільки ще бід та страждань готує ім доля. З іншого боку, літні люди розуміють, що все можна пережити, що з кожної ситуаціі треба насамперед виносити цінний життєвий урок та накопичувати досвід. То що ж ми маємо? Молодь живе надіями та планами, а життя тим часом минає, як правило, залишаючи наші плани нездійсненними...а старі живуть спогадами, тим минулим, що краще за теперешні дні, невгомовний рух і даремні сподівання.

В кожного своя міра страждань, свій поріг болю. І не треба перебільшувати, проектувати!

Світ театру та кіно - особливий прошарок суспільства, де чого тільки не буває. Це лише на обкладинках модних журналів ми бачимо посмішки, красу, стиль, щастя...а за лаштунками - інтриги, заздрість, ненависть...Проте це не новина.

Читачу дається можливість подивитися на власні очі, як доживають свій вік ті актори, що вже нікому непотрібні, ані глядачу, ані родичам, що найстрашніше. Тому вони й опиняються у так званому Будинку, де продовжують вести себе як прими та незгаслі зірки. Це страшно, дуже страшно! Про них згадують лише на свята, коли спонсори привозять черговий пакунок цукерок чи модні журнали. Проте побалакати нема з ким, просто згадати та знов прожити найщасливіші моменти життя та слави. Бо кожен з них вартий уваги, в кожного була цікава і складна доля...

Дві акторки, Едіт Береш та Леда Ніжина...Дві жінки одного чоловіка. Чоловіка на ім'я Лебідь. Вони обидві вже на порозі кінця. Що їм ділити? Вже нема Лебідя, нема слави, їх майже ніхто не згадує, хіба тільки про них можно прочитати в енциклопедії. Проте жодну не відпускає почуття туги та невомовного жалю. Вони не знають, що живуть зовсім поруч, в тому Будинку. Вони ніколи не бачили одна одну, але пам'ятають все...

Треба всі емоції, як ті зів'ялі квіти, викинути, залишити в минулому. Навіть наприкінці життя можливе очищення та позбавлення від смутку. Яку дорогу обере кожен?

Нехай у тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший – щоб відтинати минуле, хоч би яким воно було, і йти вперед, другий – нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, щоб ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій – щоб боронитися від ворогів!..