Больше рецензий

9 декабря 2012 г. 23:20

185

4

То було змагання між психозом жаху і почуттям обов'язку й відповідальності, між егоїзмом і жертвенністю, між тваринячим і людським...


1944 рік, розпал війни, січові стрільці, бій під Бродами. Ще зовсім молоді парубки, які мають сім*ї, коханих, мрії на майбутнє, втрачають це все у війні. У безглуздій війні. На їхніх очах гинуть товариші та співвітчизники. На їхніх очах руйнують їхню ж Батьківщину. Про це страшно навіть читати - як же ж тоді люди виживали під час війни? Найбільш чіпляли маленькі деталі - дітлахи, які до останнього рятували помираючого коня; знищена церква з людьми, які вірили, що це їхній притулок і ворог не руйнуватиме святиню; прохання поранених солдатів полегшити їхні муки - товариш вбиває товариша для його ж блага; вбиті дівчата-парашутистки; смерть ні у чому не винних маленьких діток... Весь твір пронизує певний фон божевільності: людоньки, для чого ж ви це все робите? Припиніть!!!

Такі твори надзвичайно важко читати у моральному плані. Але свою історію забувати не можна. Ми маємо навчитися цінувати те, що в нас є, дякувати тим, хто дав нам можливість жити (жити, а не існувати!), та ніколи не повторювати помилки минулого.