4

На відміну від романів "Село не люди" та "Молоко з кров'ю", цього разу письменниця переносить нас в місто, і не куди-небудь, а в Київ. Ї Київ там чомусь з'являється перед нами як досить негостинне місто, де за стінами квартири респектабельної родини кояться жахливі речі. Дуже гостро постає в книжці проблема батьків та дітей. Як каже брат головної героїні Платон, "Ми живемо у віварії, Лідо". Можна сказати, що так воно і є, бо деспотична матір, яка ніби бажає дітям, особливо синові, добра, фактично зробила з того сина в'язня чотирьох стін, про існування якого не здогадується жодна жива істота за межами родини. Звісно, були в книжці такі моменти, коли матір головної героїні діяла на мій погляд дуже виважено (врятування дітей від матері-п'яниці), проте ж мета, ця жахлива мета для чого вона це зробила! Чоловік головної героїні місцями викликав таке роздратування, що мені не вистачає слів його висловити! Це ж саме стосується й самої Лідії, коли зрештою повилазили назовні всі родинні скелети з шафи. Тож наприкінці чоловік головної героїні Стас відкрився зовсім з іншого боку, а її мати, Іветту Андріївну, було навіть шкода... словом, роман викликав в душі бурю суперечливих почуттів щодо кожного з героїв. З одного боку їх засуджуєш, з іншого - співчуваєш. Це величезний плюс як автору, так і твору. Раджу, не пошкодуєте!