3

Цей автобіографічний роман цікавий дуже небагатьма речами, але все ж.
"Третя рота" - назва рідного села українського письменника Володимира Сосюри, який у творі переживає наново усі етапи свого дитинства-юності-молодості. Роман повен страхітливих описів дуже злиденного життя родини на Донеччині, самонадіянних описів незчисленних кохань, прославлення власної "незаурядной" зовнішності, на яку дівчата, за словами письменника, реагували тільки з сентиментальним стогонами непритомності та бажання. Роман був би майже еротичним, якби життя - а здебільшого історія - не затягнули Сосюру до виру революції. Але й тут молодий поет знаходив собі розваги, цілуючи одночасно п'ятьох санітарок, серед яких одна завжди "віддавалась" через свій жаль до нього.
Частина революції і війни - найнудніша і найнезрозуміліша оповідь. А цікавинка починається вже з періоду вступу Володимира Сосюри до письменницьких лав. Посміятися над буденністю життя і колоритністю характерів улюблених літературних геніїв - заради цього варто подолати половину цього твору.

Пилипенка ми всі любовно називали "папаша" і безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар"

чи таке:

"Якось критик Меженко сказав мені:
- Я вважаю всіх поетів за дегенератів, крім Тичини. Я відповів:
- А я вважаю всіх критиків за дегенератів, крім Коряка..."

А яке задоволення читати про письменницькі бійки, які відбувались, згідно з розповіддю Сосюри, чи не кожен день. Ось, наприклад, опис бійки самого автора з Шмигельським:

Я з словами "муж и жена - одна сатана" підійшов до нього та як чесону його в обличчя з правого боку... А він мене як свиснув, та так, що я полетів на стіл, стіл на стілець, а стілець на Тичину, який присів у кутку..."

Тільки уявіть омріяного, блакитноокого Тичину у розвої бійки. А продовження ще краще:

"Вбігає Йогансен (моя прим. - той, що Майк)
- Що? Сосюру б'ють?
- Ні, - сказали йому, - навпаки...
Але через те, що мені не дали побитися, сів на канапу і розплакався.
Де взявся Хвильовий, гладить мене по голові й примовляє:
- Не плач, Володю, не плач!
Панч сказав:
- А ти, Володю, пішов не по своїй спеціальності. Тобі б треба було бути боксером"

Ця частина захоплює своєю близькістю до тих сфер, які мені, хоч і дослідниці, загадкове марево з підручників і томів літературно-критичних статей модернізму. В романі діють живі люди - той же Яловий (літ.псевдо - Шпол), Семенко, Хвильовий, Самійленко, що його Сосюра зустрів на фронті старим дідом, Блакитний та ін. Мабуть, я тільки за цю буденність письменницького життя нагородила роман трієчкою.
І наостанок Сосюра пише про страхіття "розстріляного відродження", що почалось з його близьких друзів...
І тут вже не до сміху:

За арештом Ялового пролунав постріл із браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво розбризкав стіну його кімнати, де він творив...

Твір зацікавить тих, хто вивчає історію української літератури поч.ХХ ст.