Больше рецензий

28 февраля 2021 г. 10:00

774

4 Несправжній сміх крізь справжні сльози

Написаний у 1965 році «Жарт» – перший роман Мілана Кундери. Так само роман «Жарт» першим серед творів Мілана Кундери потрапив до моїх літературно-загарбницьких рук. Що ж – раз хронологія, хай буде хронологія. Не можу проводити паралелі з іншими творами автора, бо, до свого великого сорому, більше нічого ПОКИ ЩО не читав.

Книга розповідає про життя в Чехії періоду епохи комунізму. Події твору охоплюють менше двадцяти років – від приходу комуністичної партії до влади під час подій Лютневого заколоту 1948 року по 1965 – рік написання твору. Життя персонажів проходить на тлі десталінізації і викриття культу особи товаріща Сталіна; до ліберальних подій Празької весни 1968 року залишилось не так довго, зміна в житті суспільства відчутна, а про вторгнення військ Варшавського договору ще поки не йдеться.

Розповідь ведеться від декількох персонажів в різні періоди їхнього життя. Наріжним каменем розповіді є Людвік. Людвік – персонаж з афтобіографічними елементами. Людвік – ім’я батька автора. Кундеру також виганяли з комуністичної партії, ще й не один раз.

Про своє перше виключення з комуністичної партії Мілан Кундера пізніше туманно згадував, що його, мовляв, «запідозрили в неправильних думках, не вчинках, а просто думках». Ярослав Дветтер, друг поета-початківця, котрий був таким самим відданим юним комуністом як і сам Кундера, вів з приятелем інтенсивну переписку. В одному з листів Дветтер скептично оцінив педагогічні здібності свого наукового керівника, Їржіго Гендриха, написавши, що «науковий керівник, мабуть, дурак». Кундера у відповідь в тон приятелеві відповів, що «мабуть, ти маєш рацію». Проблема цього, загалом, комічного, епізоду полягала в тому, що Їржі Гендрих був членом чеської компартії та близьким другом Антоніна Новотного, майбутнього президента країни.

На сторінках книги буде студентство, армія, фольклор, суспільство, кохання (і справжнє, і лиш вдаване), зради (й не тільки любовні) та багато іншого. Не бійтесь потонути в філософських підґрунтях, абстракціях чи алюзіях – кожен читач зможе віднайти щось своє на сторінках цього роману. Персонажі роману та їхні вчинки точно не залишать вас байдужими. Відзначу, саме «байдужими»! Ніхто не каже, що вони Вам сподобаються, а їхні вчинки захоплюватимуть.

Роман видався мені нерівномірним. Практично половину роману ми разом з автором критикуємо комуністичну партію. В другій разом з персонажами стараємось знайти причини їхніх страждань, помилок минулого та як же, незважаючи на нестерпність буття, жити далі. Такий же висновок може зробити й кожен читач.

Ще одним цікавим мотивом роману є те, що люди часто носять маски, а в інших людях бачать лише відображення себе. Автор відкриває цей світ задзеркалля не один раз.

«Гнів на самого себе охопив мене, на той вік, який я мав тоді, дурнуватий ліричний вік, коли сам для себе становиш таку велику загадку, що тебе не цікавлять загадки, які існують поза тобою, коли інші люди (хоч і найдорожчі) є тільки рухомими дзеркалами, в яких здивовано бачиш відображення власних почуттів, власного збентеження, власної вартості».

Книгу я б описав як повну протиріч. Захоплююча, але місцями затягнута. З правильною і цікавою філософією, яка однак губиться на тлі внутрішньої боротьби персонажів та подій твору. ЇЇ не можна назвати ні історією про кохання, ні політичним епосом. Невідомо що грає вирішальну роль – романтичний героїзм головного героя на шляху боротьби (часто з самим собою) чи драматургія і критичний дух зради власних принципів (а часто й, таке враження, що пошуку сенсу життя).

Основну ідею Кундери в цьому творі приблизно можна змалювати так: Ви можете планувати своє життя, розставляти його по поличках як Вам заманеться, однак доля завжди може викинути свій «жарт». В кінці-кінців кожен сам – коваль своєї долі. Життя триває в будь-якому випадку. Чи сповнене воно боротьбою з політичним режимом, внутрішньою боротьбою з психологічними травмами, а, може, воно триватиме навіть без Вас. Ніхто не знає, які плани у Всесвіту на Вас і що буде завтра. Навіть свою долю людина не здатна контролювати. Ба більше – ні тіло, ні душа не повністю наші.

«Це пояснення (таке мелодраматичне і все ж таки правдоподібне) знову нагадало мені про ту прикру незлагоду (якої я й сам зазнавав у різному вигляді) поміж душею і тілом, нагадало воно (адже сумне завжди йде пліч-о-пліч із кумедним) і про один випадок, з якого я так сміявся колись: одна жіночка, особа досить легкої поведінки (я й сам частенько так поводився), заручилася з фізиком, твердо поклавши собі, що цього разу нарешті житиме в коханні; та щоб відчути достеменну любов (що відрізнялася б від усіх тих зв’язків, яких вона зазнала), вона заборонила нареченому вступати з нею в інтимні стосунки аж до шлюбної ночі, гуляла з ним весняними алеями, тримала його за руку, цілувалася у світлі ліхтарів і в такий спосіб давала змогу своїй душі (не обтяженій тілом) витати попід небесами на запаморочливій високості.
За місяць після шлюбу вона розлучилася, гірко нарікаючи на те, що чоловік не виправдав її великого почуття, бо показав себе нікчемним коханцем, майже імпотентом.»

Якщо цілувати, то кохану. Якщо жити, то на повну. Не боятись власної тіні. Не ховатись під маскою. Не сіпатись від слів інших. Поки живі, не важливо який «жарт» підкидатиме доля, кохання чи історія – живемо та посміхаємось.

«…мені спало на думку, що доля часто завершується до смерті, що кінець не збігається зі смертною годиною…».