2

Відверто недороблений текст.
Чесно, я розраховувала на більше. Так, можливо саме тому десь з третини книга почала відверто гнітити.
Мені було зовсім не цікаво. Мляво розгорнута історія, яка мала би бути госросюжетною або хоча б чимось накшталш ґоррор-роуд. Ні, це не воно. Ані перше, ані друге.
Де там той трилер, як нам торочить Вікі? Де яка психологія? Хто й де їх у книзі бачив? Я не розумію.
Так, пригоди були, але вони так щільно заховані в нетрях описів-описів-описів, що й пригод там не так щоб багатенько збирається.
Якісь довгі описи, які не відіграють жодної ролі в загальному сюжеті. Що я маю на увазі? Почнемо з початку, коли я ще не розчарувалася в усіх цих навалах слів. Дооовгі, розлооогі входини. Тор такий атмосферний, такий кльовий... і в молоко. Джонік такий яскравий, а кінчилося все якимись недоїдками піци десь в кутку Рівного.
Та й сам сюжет... Ну де він? Воно ж взагалі нічим не скінчилося: сидить собі Левко, нудить, страждає. Чи хоче він чогось, чи збирається хоча б щось зроботи? Та нічого взагалі. Тож, на останніх сторінках перед нами якась істота, а не людина Лео Бартош.
Взагалі всі герої викликають питання - кожен з персонажів книги з одного боку цікаво описаний, але з іншого всі вони - чисті схеми. Автор намагається наповнити їх змістом, але крім Сьоми нічого в Кідрука не вийшло. Сьомині аргументи я можу сприймати - у нього жага знань, і він чесно занурюється в загадки, які розкладають манівці і не відпускають.
Найголовніше, я так і не змогла зрозуміти логіку інших діючих осіб твору. Ні Сьома (крім того, чому він не хоче і не може йти з Твердині), ні Левко, ні американець з японкою не діють в аргументованій площині. До речі, Ян був найбільш адекватним ситуаціям, але так швидко приговорений автором, що я за ним аж скучила)
А от найбільше питань саме до Лео. Він така собі реінкарнація котеня Гава - як не піти до проблем, адже вони чекають. Але блондинки в американських трилера, що їм голови відкусюють, більше епічні в своєму амплуа. Дорослий чоловік (ну чесно, хлопцю не менше 24 років, тож "нє мальчік") розуміє, що є підозрілий дядько, який стежить за ним з Семеном. Якийсь чувак, що сильно не тверезий пихає тобі якусь карту з якимись фотками... І ти пхнешся через всю кулю, щоб подивитися, чи не збрехав тобі той старюган. Ну таке, на дурня.
Чим керуються Келлі та Сатомі я взагалі збагнути не можу.
І ще одна дуже прикра обставина. Я не розумію, хто редагував книгу. Припускаю, що КСД зекономив. На жаль. Половина книги потребує переробки, щоб дійсно перед читачами був трилер. Жодного нагнітання, аж ніяких спеціальних засобів для пригнічення читача не застосовано. Ні-чо-го. Темп тексту заповільний для того, щоб перегортати сторінки і не спинятися, бо "так страшно, що аж руки тремтять". Цілі шматки тексту можно викидати без втрати змісту. Ну яка гостросюжетність за таких вихідних?
От що мені однозначно сподобалося, так це мова. Читала книгу кілька діб і вже в середині почала з усіма розмовляти виключно українською. Тож, для занурення в мовне середовище раджу. Як розвагу книгу, на мою думку, не слід розглядати.