Больше рецензий

10 августа 2020 г. 20:20

845

3.5 Страшніше за Стівена Кінга

Люко Дашвар пише дуже страшні книжки. І мені моторошно не від того, що там є привиди або якесь інше потустороннє жахіття. Моє серце налякано завмирає бо все занадто реально: тебе можуть осудити без вини, тебе може ошукати найближчий сусід, і взагалі нікому, нікому-нікому, не можна довіряти.
Я не живу у вигаданому світі, проте така кількість покидьків, як у книзі Дашвар, вона вражає. Коли я була ще малою, мої батьки дивилися Аншлаг, і в одній з своїх пародій Галкін, зображуючи Ренату Літвинову, казав: «Як страшно жить». Оце як гасло усієї «Ініціації». І при всьому тому, то моя країна… країна не сто і не двісті років тому, а зараз.
Що стосується героїв: Мєланія - дивна, самовпевнена, емоційно не стабільна дівчина. Проте на початку твору вона мені скоріш подобалася. В ній було щось від дитини: чи то певна наївність, чи то багата фантазія. Так, частіше нам легше віддати гроші, аніж долучитись до доброї справи власним часом та зусиллям. Так, ми всі потребуємо похвали і захвату в очах отоючих. Ми хочемо надзвичайної і казкової історії кохання. І нам часто складно визначитись з тим, хто ми є. Але чим далі, тим більш штучною та нещирою стає головна героїня.
Те, як погодиться наша Рома-Роза, то за гранню добра і зла. Її одвічна брехня; те, як вона легковажно вирішила розпорядитись чужими грішми (невже не здогадувалася про наслідки?). Її ставлення до батьків, брата, навіть до собак з бурштиновими очима, воно віє байдужістю. Сама героїня чим далі - стає якоюсь штучнішою та нещирою.
Інші герої… Що ж. Мені було шкода Павла, Галину і Валєрчика. Наталя Іванівна викликала змішані почуття. З одного боку це стара самотня жінка несповна розуму, яку можна тільки пожаліти. З іншого - сама того не відаючи вона принесла тим, хто її пожалів, лиш горе. І взагалі те, що стільки людей добровольно опікуються старою - неправдоподібно. То ж для мене вона вийшла дещо картоним персонажем.
Діна, Валентина, волонтери - вони наче промінь сонця, виглянули на сторінках, а потім мить - і їх вже нема. І знову багнюка, багнюка, багнюка.
Тася і Герман. До Тасі в мене значно більше запитань. Але я не можу озвучити їх так, щоб не проспойлерити сюжет.
Про інших навіть не буду згадувати.
Книжка закінчилася, а мені на душі муторно. Я обурена. Я розгублена. Я хочу іншого закінчення для цієї історії.

P.s. Не можу викинути Лесика з голови. Ким треба бути, щоб взяти собі гроші, призначені на лікування дитині? Навіть не абстрактному фонду чи благодійній організації, а конкретному хлопчику; дивитись в очі його батькам; напевне, чути від них слова подяки? Це жах. Справжній жах.