5

Посидівши і проаналізувавши літературу, яку я читаю. Я прийшла до висновку, що ніяка я не патріотка, якщо забула, коли останній раз тримала в руках книжку справжнього українського письменника. Тому вирішила негайно заспокоїти свою українську (!) совість і виправити несправедливість. Довго не вагалась, що вибирати, ця книжка сама на мене так і дивилась з полички бібліотекарського стелажу. А була це "Збірка оповідань" Григорія Квітки-Основ'яненка.

Почну з того, що звикнувши до книжок сучасних уркаїнських письменників, читати Григорія Квітку-Основ'яненка, було трохи дивно. Незвична мова і, місцями, незрозумілі слова, ще більше підігрівали мою цікавість і надавали незабутнього ефекту моєму читанню.

Відкрила зміст і відрязу зупинила свій вибір на оповіданні "Маруся" (не дивно, правда?). Перша україномовна повість нової української літератури. А для мене перша у всій творчості Основ'яненка. Це зворушлива історія ідеального кохання єдиної доньки заможних селян, Марусі і бідного міського ремісника Василя. На шляху їх чистого, вірного, а разом з тим нещасливого кохання, стає соціальна нерівність, заборона батька, солдатська служба. Закохані, як можуть долають всі перешкоди на своєму шляху, аж поки не стається невідворотне... От так треба писати про любов, от так треба любити, от так боротись! Зізнаюсь Вам, вкінці плакала, як маленька. Місцями, в мене шкірою бігали мурашки, а позвоночник покривався інеєм. І навіть, спочатку, тихо заздрила Марусі. "Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на світі..." Читала ці рядочки і серце завмирало... (не скажу чому :) Де б і собі знайти такого Василя?