5 Люди бачать те, що самі хочуть побачити.

Я люблю слухати книги зі збільшеною швидкістю, цю ж книгу мені хотілося навпаки розтягти і насолоджуватися нею якомога довше. Я дуже скучила за українською літературною мовою і прямо таки упивалася тими прекрасними словами. Деякі з яких мені взагалі незнайомі, тому що тут панують галицькі словечка зі своїм колоритом та шармом.

Слухаючи книгу, в мене було враження, начебто нам просто дали підгледіти за життям декількох людей зза штори. Тому що довго не відбувалось чогось такого незвичайного. Але наскільки ж мені подобалась манера автора, що мені постійно хотілось ще, особливо в фіналі, тому що він для мене не дуже вдалий.

Історію свого життя розказує Стефа, вона служниця в домі у Аделі та Петра, але в той же час, подруга пані. Дивно було спочатку зрозуміти, чому ж так. А виявилось, коли дівчата були ще маленькими, в місті була велика пожежа, що забрала життя батьків Стефи, та матері Аделі і її батько вірішив виростити обох дівчаток, як сестер. До чого це призвело і показано на сторінках цієї книги. Вони були нерозлучні з дитинства, і через роки намагаються триматися та ті давні стосунки. Але інколи треба розуміти, що краще піти.

У тебе є великий талант — дбати про інших. Це справжній дар, бережи його. Але часом мусиш і сама про себе подбати, й іншим дозволити.

Взагалі, Адель мені видавалась ще тією язвочкою, та егоїсткою і як же мене дратувало те, что в житті їй постійно везе. В той же час Стефа трудолюбива, вірна, любляча і добра дівчина, яка за своє життя зробила всього декілька помилок. І як же мені хотілося, щоб саме їй фартило.

Як виявилося, «Felix Austria» — це латинські слова, що означають «Неподільні та нерозлучні», символічно виходить, саме про Стефу та Адель, які сплелися, немов дерева.

І на останок, просто смішний момент і манера думок Стефи, саме тому, вона так сильно припала мені до душі.

Коли човен вперся носом у берег, Йосиф похилився над ним, наче міст, і ґалантно допоміг Аделі зійти.
Далі він подав руку мені, і я здивувалася з того, яким упевненим поглядом цього разу дивився він на мене. Але все стало на свої місця, щойно я його торкнулась: Йосиф раптом втратив рівновагу, послизнувся на мокрій глині берега, судомно вхопився за мої передпліччя руками — і ми обоє шубовснули у воду. Човен накрив нас згори, і настала темрява.
Погано пам’ятаю, що діялось тих кільканадцять хвиль: найімовірніше, я гребла всіма кінцівками, у паніці заковтуючи воду, осока й водорості сплутували мені руки й заважали рухатись, але найбільшою перепоною був Йосиф, який тягнув мене на дно й мало не задушив.
До тями я почала приходити вже тоді, коли нас везли головною алеєю у фіакрі. Йосиф був так само блідий і нажаханий, як я. І тільки Аделя ледве стримувала сміх.