3 Стокгольмський синдром Капоте

Роман досить цікавий і написаний по-своєму талановито, але на любителя. Починається ніби як південноамериканський готичний роман, із захопливим сюжетом, купою таємниць і незрозумілих речей, по ходу розгортання дії з’являються алюзії до «Тома Соєра», причому деякі сценки з дітьми дуже й дуже сильні, ставлять питання про причини і межі дитячої жорстокості. Однак фінал все розвертає, втім, не зовсім несподівано, якщо читати уважно, то можна здогадатися до чого все йде з самого початку.

Парадоксальне в цьому тексті те, що автор задумував його як автобіографічний роман про те, як він звільнився із пут застарілої моралі і став геєм, а по-факту він написав дуже переконливий твір про те, як безвідповідальні і психічно хворі дорослі завдали дитині непоправних психічних травм. І добре, що в результаті цих травм, він всього лиш став геєм, а не якимось маніяком-психопатом чи просто самогубцем.

Увесь авторський «позитив» твору просякнутий настільки пронизливою патологічністю і стокгольмським синдромом, що дивно, як це зовсім не помітили критики. 40-річний психічно неврівноважений гей викрадає, розбещує і, зрештою, ґвалтує 13-річного підлітка — але це подається як пробудження підліткової сексуальності і, за визначенням самого автора, «звільнення». Та «Лоліта» після цього є просто гімном чистому і здоровому коханню. Після таких романів можна почати сумніватися, що гомосексуальність — це явище вроджене, а не набуте в результаті завданих психологічних травм.

У будь-якому разі, твір цікавий і талановито написаний, хоч і дуже похмурий та безнадійний. Він розповідає значно більше, ніж збирався сказати сам автор і говорить політкоректна літкритика. Тож Трумена Капоте сміливо можна читати не тільки ЛГБТ-активістам. Без нього картина американської літератури ХХ століття (і американської культури ХХ століття) буде помітно неповною.

6 з 12