4.5 Книга про вічність людської тупості

Чудовий іронічний твір, який лишається і досьогодні дуже актуальним, хоча вийшов у 1809 році, звертався до локальної аудиторії і висміював тогочасні звичаї та політичну ситуацію, яка без докладних приміток чи знання історії штату Нью-Йорк та сусідніх штатів, буде малозрозуміла. Малозрозуміла в сенсі всіх тогочасних політичних і суспільних реалій, але дуже зрозуміла сама по собі. Адже загальнолюдська тупість вічна, як і її політичні наслідки, що добре бачили освічені люди в цілком демократичній країні у час, коли нам до подоби демократії було ще років 200. Найкумедніше, що за цей час нічого суттєво не змінилося не тільки для нас, але й для них самих.

Цей твір класний не стільки своїми літературними якостями, як тим, що слугує таким собі літературним містком — до безлічі інших цікавих текстів, історичних відомостей та для розуміння алюзій в інших, пізніших, творах. Адже він породив купу наслідувань — як у цілому, так і окремих деталей. Ним захоплювалися Діккенс, Кольридж і Вальтер Скотт. Навіть Пушкін передер звідти пару сюжетів для своїх творів. Цим він дещо нагадує «Історію бритів» Ґальфрида Монмутського або ж навіть «Історію» Геродота, хоча є всього лиш сатирою, а не серйозним історичним твором. Однак ця сатира містить досить історичності, аби скласти уявлення про історію Нового Амстердама (який британські окупанти перейменували в Нью-Йорк) на рівні початкової американської школи і, що головне, запам’ятати її. Адже коли історія розповідається цікаво, з драматизмом і сюжетними арками, то вона запам’ятовується. На відміну від сухого перелічування фактів і дат, які всі звалюються в купу і перемішуються, не лишаючи по собі жодного сенсу.

Мені здається, що зараз дуже не вистачає історій, написаних у такому ключі. Я пробував читати «Історію європейської цивілізації» Еко, але дуже швидко загруз і заплутався у навалі дат і фактів. Хоча ця історія ще більш-менш живо написана, з великою кількістю ілюстрацій і відсилань, з доброю структурою і т.д. І при тому, що я не читав з нуля, а вже мав певне базове уявлення про цей період. І при тому, що багато що виписував і намагався додатково структурувати, щоби запам’ятати. Це неефективно. Точніше, це текст для фактично наукової роботи, серйозного дослідження, аналізу і структурування, а не просто інтелектуальна розвага для дозвілля, як мені здавалося спочатку. Розвагою він може бути хіба для спеціалістів істориків. У мене ж через роботу немає часу для повноцінної наукової діяльності, але потреба у різноманітному інтелектуальному дозвіллі і розвитку є. Зокрема у кращому знанні історії.

От, приміром, історію Великого Князівства Литовського і приблизну хронологію я запам’ятав лише завдяки «Europa Universalis IV», а не п’ятьом (школа, підготовка до вступу, університет, підготовка до ЗНО, академія) прослуханим, заученим і зданим курсам по історії України. По історії Іспанії і Португалії — те ж саме, дякуючи «Europa Universalis IV» до мене остаточно дійшло, що таке реконкіста (і як же важко було навертати у католицизм тих клятих маврів). Також я розібрався, де знаходиться Галіція, а де Каталонія. Думаю, що на шкільних уроках з історії та географії дітей треба садовити за «Europa Universalis IV», а не змушувати тупо зазубрювати дати. Художні книги теж можуть виконувати цю функцію. Ірвінг — чудовий зразок такого. Він поєднує якісь туманні розрізнені факти про ранню історію США у яскраву і кумедну картину, яка вже точно не забудеться.

Таких текстів дуже не вистачає. Раніше історія тільки так і писалася, чого варта «Історія занепаду та загибелі Римської імперії» Ґіббона, по якій не просто вчили історію кілька століть, а яка багато в чому сформувала західноєвропейський менталітет і саме розуміння історії та політики. І, до речі, Ірвінг пародіює зокрема і її. Зараз же маємо переважно сухі і безкінечні згромадження фактів, які, вчи їх чи не вчи, дають небагато для розуміння чи розвитку.

«Історію Нью-Йорка» я взявся читати майже навмання. У мене є кілька десятків «Літературних памятніков», дуже добротної серії совіцьких часів, і я дуже люблю іноді брати звідти щось читати. Це чимось схоже на Criterion Collection у кіно — що з серії не візьмеш, а воно тебе точно збагатить (навіть якщо не сподобається). У цій книзі мені дуже сподобалася повна назва, також хотілося якраз чогось легкого і гумористичного (після Томаса Манна і Германа Гессе), а ще, і це, напевне, головне, — я дуже люблю Нью-Йорк. Ще з підліткових часів, коли читав Селінджера і креслив карту, по яким нью-йоркським вулицям і будинкам тинявся Голден Колфілд. Це, як і у випадку з Парижем, знання міста настільки добре, що, коли вперше у житті туди потрапиш, то і без карти не заблукаєш.

У цій книзі прикро одне — дуже сумнівно, що вона коли-небудь буде перекладена українською.