Отзывы о книге Записки Кирпатого Мефістофеля

Така складна річ - життя. Таке рідне місто - Київ. Такі знайомі характери. Любов, зрада, аморальність. Дивне кохання до Шапочки і такий дивний результат. А, може, так краще. Всі отримали по заслугам.

Хто ж то такий Мефістофель по-українськи? Знайомтесь, адвокат Яків Михайлюк. Майстерний маніпулятор, нарцис, ловелас, дитиноненависник. Єдина проблема: ніс у нього качиний, тому Мефістофель Кирпатий. У чому ж полягає суть сюжету? Звісно, у жінках. Їх у нього три (якщо не рахувати нерегулярні і випадкові зустрічі): Соня, Клавдія Петрівна і Біла Шапочка. У Соні - дорослий син, і вона все натякає, що це дитина Михайлюка. Клавдія Петрівна чекає від нього дитину. І нарешті Біла Шапочка, з якою він знайомиться у громадському транспорті і в яку він зрештою закохується. Далі перед героєм постає дилема: любов чи обов'язок. З одного боку, Клавдія і немовля, з другого - Біла Шапочка, про яку він на ніч складає казки, щоб заснути. У процесі вибору він робить спробу застудити власну дитину…

Продолжается второе знакомство с украинской классической литературой. Первое было в школе и там желание читать было отбито напрочь, вбили в голову, что ничего кроме политики и занудства в отечественной литературе быть не может (ой еще мистику забыла). Оказалось, что есть очень достойные произведения которые почему-то были мной упущены в школьные годы или их просто нет в школьной программе. Частично помня биографию автора, я долго не решалась взяться за прочтение романа, боялась политики и несчастных, таких обиженных украинцев которых все обижают. Очень рада, что я ошибалась. Произведение очень жизненное и без политики.

Хочется подчеркнуть красоту изложения, очень легко воспринимается текст, написан красиво, используется большое количество разнообразных слов описывающих переживания…

Книга одозначно не оставила равнодушной. Вкусный язык, читается легко. Несколько очень проникновенных цитат. Как уже в некоторых рецензиях писали – действительно очень необычная тематика – отцовская любовь. Ну и Клавдия – потрясающий персонаж. Не героический, не особо вызывающий симпатию, но поразительно живой и цельный. Теперь о том, что не понравилось. Главный герой... Есть и история, есть внешность, есть отдельные очень яркие психологические наблюдения, а вот цельный образ не сложился. Не верю, что один и тот же человек способен настолько естественно и непринужденно совершать то хорошие, то ужасные поступки.

Дальше...

Сейчас он ребенка возрастом нескольких месяцев пытается насмерть заморозить, а через пару страниц он женится на его матери и становится примерным семьянином? Без всякого…

Я не прониклась. Не могу сказать, что книга плохая, но меня не зацепило совершенно. И Мефистофель этот неприятный, отталкивающий персонаж. И за что только Шапочка его полюбила? Да и полюбила ли? Вообще это роман об отцовской любви. О материнской любви написано много и, в большинстве своём, хорошо, отцовская таких од не заслужила. Эта книга попыталась воздать должное отцовской любви. Ну, не знаю. Больше получилась вариация на тему "Папы всякие нужны, папы всякие важны".

Винниченкові сипатизую тому, що він романтик. Гарний романтик, який насіяв свого таланту у багатьох культурних та суспільних галузях. «Своїх» авторів читати надзвичайно приємно. Події на тлі Києва вражають зрозумілістю й близьким духом незмінного буття. Історія така собі замальовка. Уривки картинок життя кількох людей. Вони - справжні. Налякані, мрійливі, ніжні й інколи таки серйозні. А їхні долі трохи нещасні, проте дуже правдиві. Їх хочеться зрозуміти, пожаліти, або ж, навпаки, протерти їм очі й струсанути від мороку, що оповив ціле життя. Мефістофель - персонаж гідний головної ролі. Вражають внутрішні монологи. Чесність метушіння від рішення до рішення, від мрії до реальності.. Цей роман аж ніяк не казочка, хоча та сама «казка» - все таки пронесеться до самого кінця. Трохи сумно…

Класика української літератури – не завжди кращий варіант для читання у відпустці. «Записки кирпатого Мефістофеля» мені ну геть не зайшли. Особливо під час засмагання на пляжі. Мене відволікало від книги будь-що, а повертатись до неї треба було через силу.

Головний герой Яків мені здавався якимось вітряним, непевним, без внутрішнього стержня. Його реакція на народження сина, якого він не хотів, виявилась занадто егоїстичною, а його поведінка з малюком – взагалі мене обурювала аж до ненависті. Але коли настав час робити вибір між коханою жінкою і сином – це був найінтригуючий момент в книзі. І тільки його вибір в останній момент змусив змінити моє ставлення до твору і, відповідно, підвищити оцінку.

На русском языке

Классика украинской литературы - не всегда лучший вариант для чтения в…

Саме цей твір Винниченка мусив би стати програмним для української літератури, адже навіть через 100 років після першої публікації, він не втрачає своєї актуальності. По-перше, велике значення має глибокий психологізм роману - усі герої надзвичайно живі, кожному співпереживаєш, із кожним у чомусь не погоджуєшся, і кожного у чомусь розумієш. У цьому проявляється талант автора - змалювати кожного героя кількома штрихами настільки повноцінно, що героям віриш і проводиш паралелі із власними знайомими. Певно це не в останню чергу пов"язано із автобіграфічністю роману, а особливо самим Кирпатим Мефістофелем - Яковом Михайлюком, у якому спостережливий (та й не дуже) читач впізнає самого автора. По-друге, це контекст епохи - суперечливий для держави міжвоєнний час, коли країна лише починала…

Ніяк не можу пригадати, які твори Винниченка ми проходили в школі. Федько Халамидник, так був, але то в молодшій школі, а от у старших класах, щось нічого не пригадується. Тому надолужуючи прогалини в українській класиці цього разу взяла два твори Винниченка й ні краплі не пошкодувала. Вражає вміння автора декількома штрихами змалювати героїв, при чому у кожного є якесь родзинка, за допомогою якої її можна буде завше вирізнити серед інших. Вражає його вміння балансувати на межі симпатії та огиди до героїв. Його персонажі не можуть повністю подобатись, або викликати негативні почуття, бо вони справжні. Справжні як і ми з вами, їх є за що любити, й за що зневажати. Хоча один персонаж став для мене дуже негативним. При чому це не головний герой. Це – Клавдія Петрівна. Хоча десь суто…