Голова Якова

Это же совершенно прекрасно. Типичный Дереш, только в упрощенном варианте. Ни за что не поверю, что он писал это не в качестве стеба над самим собой. И все-таки тут есть то, за что мы его любим: оригинальный стиль, море иронии, не вполне вменяемые персонажи, фразы, которые так и хочется растащить на цитаты, ну и конечно, мистический выверт где-то в середине повествования. Правда, есть еще в этой книге невнятный сюжет, но форма подачи у Дереша всегда была сильнее содержания, тут уж ничего не попишешь. Плохо только то, что ему больше нечем удивить. Такие авторы, как он, шокируют и навеки покоряют своей первой книгой. Может быть и второй тоже. Но дальше уже знаешь, чего ждать и поэтому каждая следующая история кажется хуже предыдущей. Так вышло и с Яковом, но в этом никто не виноват, так…

Невеликий прозовий твір. По сюжету ми знайомимося з таким собі Яковом, композитором і звукорежисером, котрий має за плечами достатньо пристойну освіту і непомірні амбіції. У нього є брат, котрий працює методологом у політиці, має великі зв"язки, гроші і відповідальність перед роботодавцями. У Якова є ще один брат і батько, але вони йдуть як другорядні персонажі у романчику, тому більш детально, і не менш цікаво, про них написав автор, а я не буду =) Отже, Яків, з легкої руки брата, отримує замовлення на створення гімна для Євро 2012 (віднедавна не люблю футбол, хто зрозумів - посміхнеться.) Спочатку Яків погоджується писати музичний твір, потім не погоджується, маючи на те свої причини, але з допомогою оточуючих, містичних, фаталістичних, патетичних обставин та подій щось у нього таки…

Книгу, відверто кажучи, я не зрозуміла. Анотація була обіцяючою, інтригуючою, а на ділі - нічого. Читати було легко, мені дуже сподобалася ідея, але книга не допрацьована. Коли читала, то тільки но в щось пориналась, в якісь відносини, то з'являлося щось інше. Опиcуються відносини, якісь люди, при чому таке відчуття, що головний герой зовсім не головний. Книга так, на один вечір. Ні насолоди, нічого. Тупо порожнеча.

Буду краток. Набор слов.

Я повністю згідна, що Любко Дереш написав справжній постмодерністський твір, спражній потік свідомості Проте мене дивує те, що ніхто не бачить ще однієї теми цього твору Мабуть, досить важливим є переживання Якова за Ірен, навіть, можливо, відчуття провини Важливим є його відчуття, переживання, його душа Адже окрім нього Ірен ніхто не бачить, можливо він справді божевільний, а можливо це почуття провини дійшло до такого Це далеко не банальний і пустий твір як деякі вважають, проте я згідна що твір не для кожного

Оцінка цій книзі нейтральна.Тобто книга читається легко,але ні про що. Таке враження,ніби Дереш сам не розумів що пише.В багатьох абзацах думка змінювалася так швидко і різко,що я не розумів про що читаю. Довелося перечитувати ще раз і ще раз. Хороша ідея - написання музики до "апокаліпсису".Та дуже багато намішав Дереш: майя,Євро 2012,Україна,йога,містика,відносини між чоловіком і жінкою. Приємно читати ні про що.В цьому Дереш майстер.

Книга, прочитав которую у меня возникла мысль: "И зачем я ее читала?". Как по мне, она не оставила никакого следа,эмоций и воспоминаний. Книга ни о чем, пусто, быстро, легко читается, но к сожалению ни о чем. Это была первая книга в моей практике данного автора и почему-то больше читать Любко Дереша не хочется.

Читається легко, дуже просто. Гарна, легка мова. Але, як на мене, книга ні про що. Або ж я просто чогось не розумію. Шукати глибше сенс? А він є там? Під час читання, склалось таке враження, що автор прямо-таки вимучував цю книгу, давалась важко і вкладалась праця дуже непосильно, але... але... Оцінюю нейтрально. Читати було пиємно, але чогось не вистачає

Вибачте, але нічого. Атмосферно, але занадто "з пустого в порожнє". Має право існувати, але не виправдовує галасу, що підіймає її автор. Після "Трохи пітьми"- контраст в гіршу сторону. Так і з Жаданом для мене було. Але, читати як газету, як журнал, не напружуючи мозок - гарно. Питання лиш в тому, наскільки ця література, власне, довговічна і наскільки вона література.