Іван і Чорна Пантера

Напишу не про сюжет, а про те, чого навчила мене ця книга. Таумі Ремпбелл – успішна американська модель. Вона наштовхнула мене на такі думки: * не віддавайте весь свій час роботі, виділяйте дні, коли робота буде поза вашою увагою; * шукайте щастя будь-де, тільки не у багатстві! Бо воно завше є тільки додатком до щастя, маленькою часточкою його! (навіть, якщо ти успішна американська модель, тобі ті гроші осточортять і ти шукатимеш щастя у чомусь іншому, і тобі важко буде його знайти, бо ти у рамках своєї професії, тобі не все дозволено.)

Іван – хлопець з українського села Кукурічки. Хоча він трохи поведінкою нагадував мені Віталька з ТБ, та все ж навчає дечого. А саме: * бути щирими; * не заплямовувати свою душу брудними помислами; * вірити у здійснення своєї мрії; без цієї віри вона…

Пройняло. Це перша книжка Володимира Лиса, яку я прочитала (при цьому у мене ще є непрочитані "Століття Якова", "Маска" та "Соло для Соломії"). Образ по-дитячому наївного Івана запав у душу. Всі ці зворушливі сцени, коли Іван закутував у кофтину фотографію Таумі, його боязкість, щоб хтось не дізнався про це його почуття до неї, його дитяче прагнення, щоб у селі було сто хат... Ця книжка не схожа на жодну іншу з колись мною прочитаних чи тих, що я читаю зараз. Дуже запала в серце.

Десяток страниц спустя становится понято, что главный герой романа Иван - парень, не обладающий психическим здоровьем. Говорит странно, а мыслит еще более странно. Как оказалось позже, странная речь - это говор всего села, и вообще, как и многим селам, речь у людей проста, даже слишком... Парень себе живет, мечтает, чтобы в селе стало 100 хат, нравятся ему целые красивые числа, пока в один прекрасный день он не находит фотографию известной черной супермодели Тауми Ремпбелл (прозрачный намек на реальную личность) на остановке и не влюбляется в нее. Далее в книге появляется вторая сюжетная линия - звездная жизнь этой самой Тауми, полная своих проблем и забот. Опущу детали, но в один прекрасный день Тауми вынуждена приехать в Украину в поисках черепа известной колдуньи, ее прародительницы,…

Володимир Лис один із моїх улюблених письменників сучукрліту. Володар Гранд-коронації слова за роман "Століття Якова".«Іван і Чорна Пантера» – це зовсім інший та несхожий на попередні роботи твір. Сюжет справді досить цікавий і легкий для сприйняття; дві антитезисні сюжетні лінії, які потім поєднуються в одну (життя багатої американської моделі та бідного недоумкуватого селянина Івана). Але ближче до кінця це почало мені нагадувати якусь казочку про дурника Йвана з поліського села Кукурічки, який так мріяв зустрітися зі своєю "чорною пантерою", аж раптом гоп! Приїхала відома супермодель у ті ж самі Кукурічки (ти ба? доля!) шукати череп чаклунки. Якось це не надто переконливо, як на мене. Та ще й до того, не могла вона потім, бідолашна, забути того Івана, все думала і думала про…

"Той Панащин ідіот", - казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір'ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?"

Книга відрізняється від попереднього твору Володимира Лиса "Століття Якова". Дуже відрізняється. Незмінною залишається соковита поліська вимова, а також вміння �втора по-справжньому зачепити щось у душі.. Ніби й сюжет не є чимось епохальним, ніби й проблеми суспільства показуються не нові (бо ж хіба дивина у нас специфічне ставлення до "не таких, як усі"?), а проте читаєш і мимоволі ловиш себе на думці, що книга дійсно варта…