Зів'ялі квіти викидають

Тема интересная, аннотация завлекающая, но подача не понравилась. Как-то очень отрывисто, скачками, кусочек воспоминаний одной актрисы, кусочек - другой, все это перемежается историей жизни медсестры дома престарелых. И все бы ничего, но вставки наподобие "а далее автор прервется", "автору совершенно не даются постельные сцены", "что автор узнал от Стефки" мешают проникнуть в книгу, вжиться в нее, представить себя одним из героев. Старость не радость... У детей своя жизнь, свои дети, старики же с каждым днём все сильнее ощущают свою никому не нужность (зачастую мнимую). Ни дом, ни огород, ни телепередачи их уже не радуют. Что уж говорить о стариках, вынужденных доживать свой век не в кругу близких родственников, а среди равнодушного медперсонала, в чужих стенах! А если это пожилые с…

Так буває. Незначні, на перший погляд, епізоди раптом вириваються з контексту життя, ніби їх висвітлює ліхтарик, набувають набагато більшого значення, ніж будь-яка важлива подія чи урочистість.

"Нехай в тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший — щоб відтинати минуле і йти вперед, другий — нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, аби ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій [...] — щоб боронитися від ворогів!.."

Чесно, я дуже люблю книги сучасних…

Это просто очень-очень грустная книга. Старость, конечно же, не радость. Потому как, к сожалению, болезни одолевают. Да и закат жизни, да. Но всё-таки, если у вас есть семья, близкие люди, какое-то устойчивое финансовое состояние, то всё не так драматично. Я вспоминаю ухоженных европейских старушек, которые весело колесят по миру, довольны жизнью и не глядят из окон потухшими глазами. Нашим бы так! И вы знаете, дело не только в том, что средств не хватает. Хотя это безусловно так. Но есть менталитет. И никуда от него не деться. Радоваться не хотят и не желают ( а может быть не умеют?).

Я сужу по своим родителям. Вы не подумайте, они у нас вовсе не капризные! Просто вот радуются жизни всё меньше и меньше. Мы и дачу им купили (по их желанию, нам она совершенно не нужна!). И периодически…

Именно так переводится на русский язык название книги, есть она и на русском языке Ирэн Роздобудько - Увядшие цветы выбрасывают . Книга-жизнь, книга-воспоминание, книга-потеря. Это книга о любви, но не о всепоглощающей страсти, а просто о любви, двух женщин которые любили одного мужчины, И о том что наша жизнь очень не предсказуема. Эдит Бериш и Лада Нежная что их связывает и что разъединяет? Все очень просто любовь к мужчине, одна его жена другая любовница, а встреча их произойдет очень банально в доме престарелых для актеров театра и кино. Грустно.....

Небезпечна ця річ - кохання. Одна справа - ділити його на двох, інша - між трьома. Обіймати ці плечі, знаючи, що нещодавно їх цілувала інша. І ти зневажаєш її, ту іншу, ненавидиш щосили, бо цей чоловік повинен бути твоїм, він поклявся любити тільки тебе!. Так і виникає ворожнеча на все життя, таке довге і нікчемне. Одна історія двох жінок-акторок, яким в минулому довелося ділити одного чоловіка-сценариста, стала повчальною особисто для мене і не залишить байдужим нікого, я впевнена в цьому стовідсотково. Так склалося, що обидві героїні через декілька десятків років потрапили до одного притулку для самотніх акторів. Втім, головною героїнею роману є Стефка - молода дівчина, що працювала у тому ж притулку покоївкою і доглядала за колишніми кумирами радянського кіно. Сподобалось, раджу :)

Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих. Чи спроможні ми назавжди відкинути болючі спогади, погані думки та відкрити душу новим емоціям? З одного боку, молодь намагато спокійніше ставиться до різноманітних невдач, таких як нещасне кохання, негаразди на роботі тощо. Бо відчувають, що все ще буде, все попереду, бо не знають, скільки ще бід та страждань готує ім доля. З іншого боку, літні люди розуміють, що все можна пережити, що з кожної ситуаціі треба насамперед виносити цінний життєвий урок та накопичувати досвід. То що ж ми маємо? Молодь живе надіями та планами, а життя тим часом минає, як правило, залишаючи наші плани нездійсненними...а старі живуть спогадами, тим минулим,…

Дом для престарелых актеров на окраине городка, в нем десятки окон, за которыми на нас смотрят десятки пар потухших глаз. Каждый взгляд таит в себе загадку: кто-то смотрит в одну точку и думает о прошлом, но никто из них о будущем. Ведь будущего для людей с таким блестящим прошлым просто нет. Если хорошо вглядеться в испещренные морщинами лица можно узнать среди них и известных актрис, и именитых режиссеров. Казалось бы, ведь совсем недавно они блистали на сценах театров и на экранах телевиденья. И казалось, что слава и красота их вечна. Но цветы завяли и их выбрасывают… Книга наполнена мудростью, неспешными раздумьями и воспоминаньями. Но не обошлось и без любовной линии. Очень хорошо описано трепетное отношение персонала к старикам, и вообще, книга, не смотря на всю меланхоличность,…

Останній притулок для одиноких ,нікому непотрібних зараз, в минулому ж відомих людей. Долі, що переплітаються в найхимерніші візерунки. Звичайна санітарка в будинку престарілих може виявитись набагато кращою за всіх цих знаменитих столичних акторів ,що приїжджають до своїх забутих колег на свята лише з однією метою : порадіти ,що не вони на цьому місці. Випещені ,багаті вони виконують обов*язок і всім своім виглядом показують свою зверхність ,неприховану радість та відчуття неприємность через покладене на них діло. Вони ніби ставлять "птичку" у списку добрих справ. В той час давня ненавить може несподівано обернутись прощею і дружбою ,бо в старості окрім спогадів ділити нічого.

Зів'ялі квіти викидають, прочитані книги забувають, притихлі почуття розпалюють, а спогади пестять і лілеють, навіть якщо вони не дуже хороші. Коротка, зовсім коротка повість. Можливо тому так вразила? Дві жінки, в минулому відомі актриси, до того ж і закляті вороги, коротають віку в притулку для самотніх акторів, навіть не здогадуючись, що мешкають зовсім поряд. Все життя вони були суперницями: за ролі, за глядачів, за чоловіка, яких кохали, навіть за саме життя. Адже одна купалася в багатстві та розкоші, а інша пройшла всі круги аду. Та доля вміє підкладати сюрпризи. А може виправляти помилки? Адже недаремно вона в останні роки життя вони зустрілися. Недаремно Стефка провалила іспити до театрального і пішла працювати доглядальницею в притулок. Це була ії місія - помирити дві…