|
Национальная премия Украины имени Тараса Шевченко в области литературы
Національна премія України імені Тараса Шевченка
|
Віталій Портніков— український журналіст і публіцист. Оглядач радіо «Свобода» і постійний автор аналітичних статей в українських і російських виданнях. Головний редактор телеканалу ТВi.
Почав друкуватися в 1983 році в латвійській газеті, навчаючись у восьмому класі.
За його власним твердженням, не маючи можливості через обмеження для євреїв вступити в Київський університет, у 1985 році переїхав з Києва до Дніпропетровська та вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, де провчився три курси. У 1988 році перевівся на факультет журналістики Московського університету, який закінчив у 1990 році. (Республіканські університети, які не мали факультетів журналістики, мали можливість направити 1—2 студентів філологічних факультетів на журфак МДУ з третього курсу на третій.) У 1992 році закінчив аспірантуру кафедри періодичної преси МДУ.
З 1988 по 1992 рік співпрацював з київською газетою «Молодь України», був одним з перших радянських парламентських кореспондентів.
З 1989 року — оглядач заснованої в цей-таки час «Независимой газеты» (Москва), спеціалізувався на висвітленні проблем союзних республік і пострадянського простору, зокрема українсько-російських взаємин і становлення української державності. Залишив видання в 1995 році разом із групою журналістів, незгодних з передачею газети у власність структур, близьких до Бориса Березовського.
З 1990 року співпрацює з радіо «Свобода» як кореспондент української служби радіостанції в Москві і є ведучим низки програм російської служби.
З 1994 року регулярно публікується в газеті «Дзеркало тижня» (Київ), де вів рубрику «Щоденники» (матеріали цієї рубрики зібрані в книжці «Богородиця у синагозі»). Публікувався також у виданнях «Русский телеграф», «Ведомости», «Время MN» (Москва), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя» (Київ), «Бізнес і Балтія», «Телеграф» (Рига), «Эстония», «Postimees» (Таллінн), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Варшава), «Белгазета» (Мінськ).
Пише також на теми, пов'язані з єврейством і Близьким Сходом: ще в радянський час співпрацював з журналом «Советиш геймланд» і газетою «Биробиджанер штерн», які виходили на їдиш. Веде постійні рубрики у газеті «Вести» (Тель-Авів) та газеті «Еврейские новости» (Москва).
З червня 2006 по жовтень 2007 року був шеф-редактором української щоденної газети «Газета 24» (у вересні-жовтні 2007 року — поєднував також з посадою головного редактора газети).
Вів також публіцистичні й інформаційно-аналітичні програми на кількох українських телеканалах, зокрема, «Вікна у світ» і «Вікна-тижневик» на СТБ, «День сьомий» на ICTV, «VIP» на К-1. З 2009 по 2011 рік вів програму «Правда Віталія Портникова» на телеканалі ТВі. У травні 2010 року став головним редактором ТВі.
У 2013 році взяв активну участь в Євромайдані в Києві.
Віталій Портніков— український журналіст і публіцист. Оглядач радіо «Свобода» і постійний автор аналітичних статей в українських і російських виданнях. Головний редактор… Развернуть
Тамара Анатольевна Дуда (известная под псевдонимом Тамара Горіха Зерня) — украинская писательница. Автор романа «Дочь» (Доця, 2019), который был отмечен как «Книга года» украинской службой BBC. Известна своей волонтёрской деятельностью.
Тамара Анатольевна Дуда (известная под псевдонимом Тамара Горіха Зерня) — украинская писательница. Автор романа «Дочь» (Доця, 2019), который был отмечен как «Книга года»… Развернуть
Николай Юрьевич Рябчук — украинский журналист, публицист, поэт, прозаик, переводчик, колумнист.
Окончил Львовский политехнический институт (1977) по специальности инженер-электромеханик и Литературный институт им. Горького в Москве (1988) по специальности филология.
Работал редактором, заведующим отделом и заместителем главного редактора журнала «Вселенная», обозревателем отдела культуры газеты «День», ответственным редактором журнала «Критика», научным сотрудником Института культурной политики и Центра европейских гуманитарных исследований Национального университета «Киево-Могилянская Академия». В 1994-1996 и 1999 годах находился на преподавательской и исследовательской работе в США. С 1997 года член Ассоциации украинских писателей. Начиная с 2006 года, по понедельникам пишет колонку в «Газете по-украински». С 27 августа 2010 года член Киевского независимого медиа-профсоюза.
Опубликовал несколько книг и десятки статей в украинских и зарубежных журналах и научных сборниках. Наряду с литературными и культурологическими темами активно исследует проблемы становления национальной идентичности, формирования гражданского общества.
Переводит с английского и польского языков.
Николай Юрьевич Рябчук — украинский журналист, публицист, поэт, прозаик, переводчик, колумнист. Окончил Львовский политехнический институт (1977) по специальности… Развернуть
Оксана Луцишина – поет, прозаїк, перекладач.
Закінчила факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету за спеціальністю „англійська мова“ (1991). В університеті Південної Флориди здобула ступінь магістра: з французької літератури і жіночих студій (2006). Тепер живе і працює в США, де викладає іноземні мови.
Оксана Луцишина – поет, прозаїк, перекладач.
Закінчила факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету за спеціальністю „англійська мова“ (1991). В… Развернуть
Марианна Кияновская — украинский литератор. Поэтесса, переводчик, критик и литературовед, координатор Львовского отделения Ассоциации украинских писателей. Член Национального союза писателей Украины.
Дед поэтессы был доцентом Львовского университета. В 1997 году окончила отделение украинской филологии в этом университете. В студенческие годы принадлежала к женской литературной группе «ММЮННА ТУГА» (Марьяна Савка, Марианна Кияновская, Юлия Мищенко, Наталка Сняданко).Вела рубрику «Новая польская литература» в журнале «Курьер Кривбаса» в 2004—2006 годах.
Публиковала подборки стихотворений, в частности, в журналах «Сучасність» и «Кур'єр Кривбасу».
Стихотворения переведены на польский, сербский, словенский, английский, белорусский, русский языки. Переводит поэзию с польского, словенского, чешского, белорусского и русского языков.
Лауреат премии им. Нестора Летописца за лучшую литературную публикацию в журнале «Київська Русь» (2006).
Живёт и работает во Львове. Замужем, муж — переводчик, супруги воспитывают дочь.
По выражению критика Анатолия Ульянова текст Кияновской «представляет собой огромное пространство в котором живут только крупные объекты. Иногда они сюрреалистичные, но зачастую интимные. А ещё, если говорить прямо, банальные и слабые. Всё это одиночество и графомания, замаскированная в оболочке поэзии, представляют нам массивный сборник стандартных поэтических конструкций и структур. Кияновская демонстрирует полный спектр „стандартностей“, имеющихся на вооружении современной украинской литературы». На самом деле поэзия Кияновской глубока и небанальна. Ее тексты, свидетельствующие о виртуозном поэтическом мастерстве, насыщены библейскими и др. культурно-историческими аллюзиями. В 2008 году Кияновская издала книгу прозы «Стежка вздовж ріки», которая стала одним из главных литературных событий года.
Источник
Українська поетеса, прозаїк, перекладач, літературознавець. Член Національної спілки письменників України.
1997 року закінчила філологічний факультет Львівського університету.
У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА (за першими літерами імен: Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, Наталя Томків і Анна Середа; ТУГА — «Товариство усамітнених графоманок»).
Координатор Львівського осередку Асоціації українських письменників.
У січні 1999 року була учасницею акції «Січ Уяздовська» (Варшава). У квітні — жовтні 2003 року — стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia».
У 2004—2006 роках вела рубрику «Нова польська література» у журналі «Кур'єр Кривбасу».
Твори Кіяновської перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською, російською мовами. Учасниця кількох антологій.
Публікує вірші та переклади у періодичних виданнях. Лауреат премій імені Богдана-Ігоря Антонича та видавництва «Смолоскип». Лауреат премії імені Нестора Літописця за найкращу літературну публікацію у журналі «Київська Русь» (2006).
За словами Юрія Бедрика, у текстах Кіяновської «природно співіснують божественна любов до ближнього й вишукана еротичність».
Юрій Іздрик вважає Кіяновську однією з найперспективніших поеток сучасної української літератури.
Марианна Кияновская — украинский литератор. Поэтесса, переводчик, критик и литературовед, координатор Львовского отделения Ассоциации украинских писателей. Член Национального… Развернуть
Тарас Прохасько — современный украинский писатель-прозаик, один из деятелей станиславского феномена.
Тарас Богданович Прохасько родился 16 мая 1968 года в Ивано-Франковске.
В 1992 году закончил биологический факультет Львовского государственного университета имени Ивана Франко (сейчас — Львовский национальный университет им. Ивана Франко). По специальности — биолог.
Участник студенческого движения 1989—1991 годов.
Сначала работал в Ивано-Франковском институте карпатского лесоводства. Затем был учителем, барменом, сторожем, ведущим на радио «Вежа», работал в художественной галерее, в газете, на телестудии. Сотрудничал с львовскими газетами «Експрес» и «Поступ».
Член Ассоциации украинских писателей. Сейчас живёт в Ивано-Франковске.
На русском произведения Тараса Прохасько (повести из книги «Другие дни Анны») публиковались в антологии «Галицкий Стоунхендж» (М., «ЭРА», 2003). Первая же книжная публикация на русском (роман «Непростые» и повести «Из этого можно было бы сделать несколько рассказов» и «Как я перестал быть писателем» под одной обложкой — AdMarginem, 2009) привлекла благожелательное внимание критики и была признана еженедельником «Книжное обозрение» лучшей переводной книгой года.
Тарас Прохасько — современный украинский писатель-прозаик, один из деятелей станиславского феномена . Тарас Богданович Прохасько родился 16 мая 1968 года в Ивано-Франковске.… Развернуть
Подобна Евгения Владимировна (род. 7 июля 1989) - украинская журналистка, военная корреспондентка, медиатренерка, преподавательница кафедры мультимедийных технологий и медиадизайна Института журналистики Киевского национального университета имени Тараса Шевченко.
Подобна Евгения Владимировна (род. 7 июля 1989) - украинская журналистка, военная корреспондентка, медиатренерка, преподавательница кафедры мультимедийных технологий и… Развернуть
Оксана Стефановна Забужко — украинская писательница и поэтесса.
Окончила философский факультет Киевского университета им. Т.Шевченко, защитила кандидатскую диссертацию на тему "Эстетичная природа лирики как рода искусства".
Cтарший научный сотрудник Института философии им. Г.Сковороды НАНУ: с 1992г.
Оксана Забужко – один из немногих украинский писателей, которые живут на гонорары от написанных книг. Хотя, значительная доля дохода - все же от книг, изданных за рубежом. Произведения Забужко смогли завоевать европейские страны, а также нашли своих приверженцев в США, более того – в ряде экзотических стран.
Исключительно литераторством трудовой опыт Забужко не ограничивается. Долгое время она работала преподавателем. Причем лекции кандидата философских наук Забужко посчастливилось посетить студентам не только Киевской государственной консерватории им. П.Чайковского, где Забужко читала эстетику, а также студентам таких всемирно известных университетов как Гарвардский, Йельский, Колумбийский.
------------------------
Оксана Забужко - постать в усіх сенсах прогресивна, «культова особа», не любить забронзовілих класиків і письмеників із надутими щоками: вона їм цілковита протилежність. Українська письменниця, тексти якої не потребують рекламування (ще не написані нею, вони уже мають потенційного читача); філософ, чиї наукові розвідки прегарні авторською пошуковістю і глибиною думки; дуже жіночна жінка, що полюбляє вишукані прикраси і хороший макіяж; вельми дотепна і смілива людина, що може на якихось політичних телепрограмах на кшталт «Свободи слова» Савіка Шустера побороти словом непоборних опонентів.
Філософ, науковець, перекладач, поетка і письменниця – усе це природно поєднується у творчому таланті Оксани Забужко. Як каже сама О.Забужко, з класикою вона покінчила. Має на увазі наукову трилогію, присвячену сучасній інтерпретації Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки
Народилася 19 вересня 1960 р. в Луцьку в родині філологів. 1968р. переїхала з батьками до Києва.
Друкуватися в літературній періодиці почала з 1972 р. (вірші).
Закінчила: Київську середню школу №82 (1977), філософський факультет Київського університету ім.Шевченка (1982) та аспірантуру при кафедрі етики і естетики цього ж університету (1986). 1987р. захистила дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» на звання кандидата філософських наук.
В 1986-1988 рр. викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії ім.Чайковського. З 1988 р. - співробітник Інституту філософії Академії Наук України. В 1992-1994 рр. перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як “запрошений письменник” та Фулбрайтівський стипендіат. Від 1996 р., коли було видано «Польові дослідження з українського сексу» в Україні та «A Kingdom of Fallen Statues» у Канаді, провадить кар’єру професійного літератора. Багато подорожує. Має низку громадських навантажень - Віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової Ради Міжнародного Фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном.
Оксана Стефановна Забужко — украинская писательница и поэтесса. Окончила философский факультет Киевского университета им. Т.Шевченко, защитила кандидатскую диссертацию на тему… Развернуть
Эмма Ивановна Андиевская — современная украинская поэтесса, прозаик и художница, работающая в стиле сюрреализма и герметизма. Создала собственный мир поэтических и художественных образов в высоко индивидуальной манере. Философские, духовные и мистические темы занимают центральное место в творчестве Андиевской. Поэтесса является одной из представительниц украинского модернизма второй половины XX века. Её часто связывают с Нью-Йоркской группой украинских писателей. Поэтическое творчество Андиевской известно тем, что она реформировала классический сонет, используя диссонансную рифму и сложную ассоциативную образность. Мировоззрение Андиевской близко к буддизму и мистике Карлоса Кастанеды. Член национального союза писателей Украины, украинского ПЕН-клуба, Свободной академии в Мюнхене и Федерального объединения художников. Большую часть своей жизни Андиевская провела за пределами Украины — в Нью-Йорке и Мюнхене.
Эмма Ивановна Андиевская — современная украинская поэтесса, прозаик и художница, работающая в стиле сюрреализма и герметизма. Создала собственный мир поэтических и… Развернуть
Родился в Горьком, где его отец работал по распределению после окончания Запорожского машиностроительного института. Через несколько лет семья вернулась на родину, в Запорожье, где Сергей провел детство и юность.
В 1980 г. окончил Днепропетровский университет по специальности «история и общественные науки» и поступил в аспирантуру, где под руководством Николая Ковальского занимался исследованием истории Украины XVII-XVIII столетий. Через два года защитил кандидатскую диссертацию в Университете дружбы народов в Москве. В 1990 г. — докторскую диссертацию «Политика папства на Украине во второй половине XVI — середине XVII века» в Киевском университете им. Тараса Шевченко.
В начале 1990-х переехал в Канаду, где сначала был преподавателем, а затем профессором истории в Университете Альберты. Паралельно исполнял обязанности директора Канадского института украинских исследований.
Кроме того, в течение десяти лет был заместителем директора Центра украинской истории им. Петра Яцыка при этом институте. Основными занятиями в этой должности были руководство проектом по переводу работ Михаила Грушевского и редактирование трехтомного перевода «Истории Украины-Руси».
В 2003 и 2005 гг. преподавал в Гарварде в качестве приглашенного профессора. С 2007 г. занимает пост профессора украинской истории в Гарвардском университете.
Является одним из крупнейших в мире специалистов по истории Восточной Европы.
Вместе с семьей живет в Арлингтоне, штат Массачусетс (США).
Родился в Горьком, где его отец работал по распределению после окончания Запорожского машиностроительного института. Через несколько лет семья вернулась на родину, в Запорожье,… Развернуть
Ива́н Анто́нович Малко́вич (род. 10 мая 1961, Нижний Берёзов Косовского района Ивано-Франковской области) — украинский поэт, детский писатель, издатель.
Закончил Ивано-Франковское музыкальное училище, скрипичный класс (1980) и Киевский университет им. Т.Шевченко, филологический факультет (1985). 19-летним юношей на всеукраинском семинаре молодых авторов его избрали лучшим поэтом. Выход его первой книги отстаивала украинская поэтесса Лина Костенко.
Автор поэтических сборников «Белый камень» (укр. Білий Камінь, 1984), «Ключ» (укр. Ключ, 1988), «Стихи» (укр. Вірші, 1992), «С ангелом на плече» (укр. Із янголом на плечі, 1997), каждая из которых становилась событием литературного процесса на Украине. Автор-составитель свыше 30 книжек для детей, в частности «Украинская азбука», «Любимые стихи».
Живёт и работает в Киеве. С 1992 года — владелец и директор частного детского издательства А-ба-ба-га-ла-ма-га. Член Национального союза писателей Украины (с 1986, к тому времени самый молодой член Союза писателей СССР).
Ива́н Анто́нович Малко́вич (род. 10 мая 1961, Нижний Берёзов Косовского района Ивано-Франковской области) — украинский поэт, детский писатель, издатель. Закончил… Развернуть
1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м. Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951–1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя. До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.
У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов'язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).
У середині 1959 переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І. Кандибу та А.Любовича.
7 листопада 1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук'яненку скласти нову, м'якшу. Але 21 січня 1961 були заарештовані І. Кандиба, С.Вірун, В.Луцьків, А.Любович і Лук'яненко, пізніше І.Кіпиш та І.Боровницький.
[ред.] Засудження
У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук'яненко до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма р. позбавлення волі. Інші дістали строки від 10 до 15 р. позбавлення волі. Це при цьому, що 17-ою та 125-ою статтями радянської конституції відповідно було проголошено право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина.[1]
Кару відбував у Мордовії, з 1967 три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 в Мордовські табори прибувала нова генерація політв'язнів — шестидесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в'язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук'яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв'язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук'яненка, до тюремного ув'язнення у Владимирській тюрмі.
9 листопада 1976, на пропозицію Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Лук'яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи».
12 грудня 1977 Лук'яненко заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 Лук'яненко засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі і 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в таборі особливо суворого режиму в сел. Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв'язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в'язнів особливого режиму, в тому числі Лук'яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в с. Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони.
13 грудня 1986 Лук'яненко з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 етапували на заслання в с. Березівка Парабельського району Томської області.
[ред.] Політична діяльність після звільнення
У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка 07.07 діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30 листопада 1988 Левко Лук'яненко помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається в Україну.
У квітні 1990 на установчому з'їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України ХІІ(І) скликання від Залізничного в/о № 196, Івано-Франківська область. Був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради. Лук'яненко — автор Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 р., балотувався на посаду Президента України.
У травні 1992 склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв'язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.
Народний депутат України ІІ скликання від Нововолинського в/о № 68, Волинська область.
У 1998-99 Лук'яненко один з керівників «Національного фронту», що об'єднує праві націоналістичні партії. У 1988 р. очолив Українську гельсінську спілку, яка згодом трансформувалася в Українську республіканську партію. З листопада 1993 до червня 1994 — голова передвиборного демократичного об'єднання «Україна». З травня 1992 — почесний голова УРП.
Народний депутат України IV скликання від «Блоку Юлії Тимошенко», № 5 в списку. Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, Член Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері. Член групи з міжпарламентських зв'язків з Королівством Малайзія.
Народний депутат України V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко», № 6 в списку. Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 19 липня 2006), член фракції «Блок Юлії Тимошенко» (з 25 травня 2006). Склав депутатські повноваження 15 червня 2007 і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.
Володіє англійською, польською, німецькою мовами.
16 квітня 2013 року ухвалив рішення піти у відставку з керування Українською республіканською партією, головою партії до проведення з'їзду обраний голова громадської організації «Громадська ліга Україна — НАТО» Сергій Федорович Джердж
1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м. Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951–1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського… Развернуть
Кость Москалец (23 февраля 1963 г., село Матеевка, Черниговская область) - поэт, прозаик, переводчик, литературный критик, музыкант.
Родился в семье писателя Вилия Москальца. Окончил среднюю школу № 4 в г. Бахмач (1980). Заочно окончил Литературный институт им. М. Горького в России (поэзия, семинар Эдуарда Балашова, 1990).
Один из основателей Бахмачской литературной группы ДАК. Служил в армии (1981-1983), работал на радиозаводе в Чернигове, был участником Львовского театра-студии «Не горюй!», Выступая как автор-исполнитель собственных песен.
Член Национального союза писателей Украины (1992) и Ассоциации украинских писателей (1997).
С 1991 г. жил в селе Матеевцы в собственноручно построенной Келье Чайной Розы, занимаясь исключительно литературным трудом, сейчас живет в Киеве. В 2015 году женился на украинской писательнице Богдане Матияш.
Проза Константина Москальца переведена на английский, немецкий, русский и японский языки; на сербский и польский переведены многочисленные стихотворения и эссе.
Кость Москалец (23 февраля 1963 г., село Матеевка, Черниговская область) - поэт, прозаик, переводчик, литературный критик, музыкант. Родился в семье писателя Вилия Москальца.… Развернуть
Народився в сім'ї вчителів. Батько Іван Юрійович закінчив із відзнакою філософський факультет Київського університету, але мусив учителювати в школі-інтернаті й ПТУ, оскільки відбув шість років ГУЛАГу за націоналізм. Мати викладала географію.
Друкуватися почав з шостого класу в дитячих виданнях. Був переможцем конкурсів юних літераторів.
1977 року вступив на факультет журналістики Львівського університету. Під час навчання був членом редколегії університетської багатотиражної газети «За радянську науку», згодом — редактором газети «Джерела». Професійну журналістську роботу розпочав 1982 року в газеті «Молодь Закарпаття».
1990 року заснував у Мукачеві газету «Новини Мукачева». У цей час також працював власним кореспондентом газет «Карпатський край», «Срібна земля», «Фест». Друкувався у всесоюзних та республіканських часописах «Комсомольская правда», «Известия», «Україна», «Людина і світ», «Ранок», «Радянська жінка», «Літературна Україна», «Молодь України».
1998 року заснував у Мукачеві видавництво «Карпатська вежа», в якому як головний редактор і директор підготував і видав упродовж п'яти років понад 100 видань.
Народився в сім'ї вчителів. Батько Іван Юрійович закінчив із відзнакою філософський факультет Київського університету, але мусив учителювати в школі-інтернаті й ПТУ, оскільки… Развернуть
Татьяна Валерьевна Кара-Васильева — советский и украинский искусствовед, доктор искусствоведения, академик Национальной академии искусств Украины, ведущий научный сотрудник Института искусствоведения, фольклористики и этнологии имени М. Ф. Рыльского НАНУ.
Окончила Киевский художественный институт по специальности «История и теория искусств» (педагоги Л. Миляева, О. Тищенко, П. Белецкий).
С 1965 по 1967 год — консультант на Республиканской выставке фарфоро-фаянсовых изделий. С 1967 по 1973 годы — старший архитектор, старший научный сотрудник отдела охраны памятников архитектуры (ГосСтрой Украины).
В 1973—1976 годаж преподавала в Киевском институте культуры имени А. Е. Корнейчука.
С 1976 года — научный работник в Институте искусствоведения, фольклористики и этнологии имени М. Ф. Рыльского НАНУ, с 1990 года заведует сектором народных искусств, с 2000 — ведущий научный сотрудник.
Была замужем за археологом П. П. Толочко; сын — историк А. П. Толочко (род. 1963).
Татьяна Кара-Васильева — автор учебных программ по народным искусствам и ряда научно-методических пособий.
Занимается разработкой концепций и организацией научных конференций, выставок народных искусств на Украине, в Аргентине, Анголе, Греции, Македонии, Польше, Франции.
Входит в состав специализированных ученых советов по защите докторских и кандидатских диссертаций Института искусствоведения, фольклористики и этнологии им. М. Рыльского НАНУ и Львовской национальной академии искусств.
Татьяна Валерьевна Кара-Васильева — советский и украинский искусствовед, доктор искусствоведения, академик Национальной академии искусств Украины, ведущий научный сотрудник… Развернуть
Мідянка Петро Миколайович, псевдонім Ропет Камідян— український поет, педагог, член Національної спілки письменників України.
Народився 14 травня 1959 року в с. Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Живе і працює на Закарпатті. Автор поетичних збірок «Поріг» (1987), «Осередок» (1994), «Фараметлики» (1994) та ін. Один із найяскравіших представників українського постмодерного дискурсу.
Мідянка Петро Миколайович, псевдонім Ропет Камідян— український поет, педагог, член Національної спілки письменників України. Народився 14 травня 1959 року в с. Широкий Луг… Развернуть
Владимир Рутковский (укр. Володимир Рутківський) — украинский прозаик, поэт, детский писатель. Учился в Одесском политехническом институте. Печататается с 1959 года. Живет в Одессе.
Родился в 1937 году в учительской семье. Отец будущего писателя был поляком, а мать украинкой. В юности мечтал стать археологом, но на исторический факультет Киевского университета не прошел по конкурсу. Как настоящий лирик (а начинал Рутковский с поэзии), мгновенно решил «рвануть к морю» – и в итоге поступил в Одесский политех.
Образование образованием, но чистого гуманитария Рутковского после нескольких лет проведенных в цехах Одесского суперфосфатного завода, потянуло в журналистику. С конца 1960-х годов успешно трудился на Одесском областном радио.
В тех же шестидесятых начинает писать стихи. Дебютировал в 1966 году сборником «Краплини сонця». Несмотря на громкий успех, принципиальная позиция украиноязычного поэта мгновенно внесли его в «черные списки националистов». Второй сборник «Плоти» изъяли из библиотек, а третий – «Експромт», – из издательского плана на 1970 год. Чтобы избежать дальнейших неприятностей, Рутковский поступает в 1973 году на Высшие литературные курсы и уезжает в Москву.
Следующие сборники стихов – «Повітря на двох» (1973) та «Рівновага» (1977) – хоть и вышли в печать, но были чудовищно искажены цензурой. В таких вот условиях «охоты на ведьм», вернее, на украинских поэтов, Рутковский решает уйти в детскую прозу.
Но и тут его ждут испытания. Единственное на то время в Украине детское издательство «Веселка» с завидной систематичностью отказывается печатать все его произведения. Рутковский делает «ход конем»: в конце сам переводит на русский язык свои повести и печатает их в московских издательствах. Только таким нелегким способом «прорубили окно» к своим читателям такие повести как «Аннушка» (1977), «Бухтик из тихой заводи» (1981) и др. Подлинники этих произведений вышли в Украине лишь после перестройки.
Наибольших успехов добился Владимир Рутковский после обретения Украиной независимости. Именно в это время он создает «собственные версии» малоизвестных событий украинской истории. Писатель зажегся идеей заставить украинцев гордиться их собственным прошлым, ничем ни менее романтичным ярким, чем французская и британская история.
Первым его историческим открытием стала повесть «Сторожова застава» (1991). В ней автор впервые в украинской литературе заявил, что знаменитые богатыри Илья Муромец, Добрыня Микитич и Олешко Попович вопреки шаблонным мифам принадлежат не России, а Киеву и Переяславу, а значит – современным украинцам. За эту повесть писатель получил самую престижную «детскую» награду – премию Леси Украинки (2002).
В последние годы автор отметился ставшей уже легендарной приключенческой трилогией о юных козаках-джурах, увидевшей свет в 2007-2010 годах, а также историческим романом «Сині води», ставшей в 2011-м Книгой года BBC.
Владимир Рутковский (укр. Володимир Рутківський) — украинский прозаик, поэт, детский писатель. Учился в Одесском политехническом институте. Печататается с 1959 года. Живет в… Развернуть
Михаил Николаевич Андрусяк (р. 1955) — советский и украинский прозаик, публицист, переводчик.
Родился 5 декабря 1955 года в селе Вербовцы (ныне Городенковский район Ивано-Франковская область, Украина). После сельской восьмилетки, которую окончил в 1971 году, продолжил обучение в Коломыйском техникуме механической обработки древесины (1971—1975). Потом была ещё в 1978 году мореходная школа в городе Пярну (ныне Эстония).
В 1985 году окончил КГУ имени Т. Г. Шевченко. Работал, преподавал, занимался просветительской деятельностью. Приложил руки к созданию в Коломые издательства «Возраст», а с 1993 года — является директором Коломыйской типографии, впоследствии — председатель правления ОАО «Коломыйская типография». Член НСЖУ (с 1991 года), член НСПУ (с 1995 года).
Михаил Николаевич Андрусяк (р. 1955) — советский и украинский прозаик, публицист, переводчик. Родился 5 декабря 1955 года в селе Вербовцы (ныне Городенковский район… Развернуть
Галина Васильевна Москалец (свои произведения подписывает как Галина Пагутяк) — украинская писательница. Лауреат Шевченковской премии по литературе.
Родилась в селе Залокоть, впоследствии семья переехала в село Урож.
Отец — Василий Пагутяк, мать — Иванна Басараб. Младшая из трех дочерей в семье.
Считает себя потомком Дракулы (Влад Цепеш из рода Басарабов, или как еще его называет Галина Пагутяк, Влад Басараб).
Закончила украинскую филологию Киевского государственного университета им. Т. Шевченко (ныне — Киевский национальный университет им. Т. Шевченко). Работала в школе, в Дрогобычском краеведческом музее, частной школе, Львовской картинной галереи. Член Национального союза писателей Украины. Живет во Львове.
Галина Васильевна Москалец (свои произведения подписывает как Галина Пагутяк ) — украинская писательница. Лауреат Шевченковской премии по литературе. Родилась в селе… Развернуть