Новинки Миленко Ерговича

Trojica za Kartal su dirljiva i jedinstvena knjiga, u kojoj se pisac vraća u opkoljeno Sarajevo opisano u zbirci priča Sarajevski Marlboro, koju je objavio 1994. Skoro trideset godina kasnije, Jergović nam donosi novu knjigu koja je u tematskom smislu, po rasporedu priča i strukturi kopija Sarajevskog Marlbora – otuda i podnaslov Sarajevski Marlboro remastered.
Nove priče nisu iznova ispričane one prethodne, jer Jergović opisuje druge ljude, druge događaje, drugu imaginaciju istog vremena. Kroz male

događaje i pojedinačne sudbine Jergović govori o strahovima i čežnjama, kako o svojim, tako i o onim ondašnjih svojih sugrađana s kojima je delio sudbinu života pod snajperskim mecima i granatama. On, međutim, ne priča o ratu, već o životu. Ratno okruženje mu služi kao lupa pod kojom naizgled obične stvari postaju važne i velike.
Jergović je autor snažne empatije, koji bez romantizovanja rata i lažne sentimentalnosti gradi likove s kojima saosećamo i kojima verujemo. Jer njegovi likovi nisu žrtve. Oni su normalni ljudi u nenormalnim okolnostima.

Jest rok dwa tysiące któryś, Serbia i Chorwacja rozgrywają w Belgradzie mecz kwalifikacyjny do mistrzostw świata, bez udziału kibiców gości. Chorwacja organizuje więc publiczne transmisje. Jej reprezentacja wygrywa, a wspólne oglądanie spotkania eliminacyjnego kończy się rozruchami, które rozpoczęły się w nadmorskiej miejscowości Brinik znanej z epidemii tyfusu, o której spowodowanie oskarżano nawet terrorystów. Mówiono, że przyczyną zamieszek była śmierć syna generała, Herkulesa, który rzekomo zginął pod kołami auta z austriacką rejestracją. Jadąca nim para turystów zaginęła bezpowrotnie, na nic zdała się interwencja austriackiej ambasady...
Z tych oraz innych faktów i losów bohaterów Jergović konstruuje powieść niemal kryminalną, gęstą, trzymającą w napięciu, której rozwiązanie jest zupełnie niespodziewane i zaskakujące.
To, że autor umieszcza akcję w niesprecyzowanej przyszłości, sprawia, że jej przesłanie jest przerażające. Jergović pokazuje bowiem, że nacjonalistyczne zaślepienie nie mija, że trwa stale i w sprzyjających warunkach ożywa. Pokazuje, jak łatwo jest wywołać pogromy i jak łatwo ogarniają one coraz szersze kręgi ludzi. Pokazuje też, że zawsze taki sam jest los uchodźców, nawet tych, którym się powiodło nigdy nie przestają być obcy, boleśnie trwa w nich pamięć utraconego kraju. I nic nie wskazuje, by kiedykolwiek miało być inaczej.

Роман известного хорватского писателя освещает жизнь и состояние общества в Югославии в период между двумя мировыми войнами. Прототип главной героини романа — актриса-вундеркинд Лея Дойч, жившая в Загребе и ставшая жертвой Холокоста в возрасте 15 лет. Она была депортирована в концлагерь, где и погибла. Однако ее короткая жизнь была в полном смысле слова жизнью театральной звезды.

Роман о трагической судьбе Руфи Танненбаум вызвал полемику: судьба хорватских евреев во время Второй мировой войны до сих пор остается болезненной темой и для евреев, и для хорватов.

Щоп’ятниці Джелал Плевляк сідає у свою чоргу «волґу» і їде зі Спліта в Ливно, щоб помолитися в мечеті. П’ятнадцять років він щотижня їздить цією дорогою туди й назад, думає, що знає на ній кожен поворот і кожне дерево, аж поки на кордоні Хорватії й Боснії його не зупиняє раптовий снігопад і пробите колесо. У які двері постукати по допомогу – християнські чи мусульманські? Від цього рішення залежить його подальше життя, і без того бага

Паводле самога аўтара, «Сараеўскае Мальбара» — «гэта апавяданні пра каханне, жыццё і страх у абложаным горадзе», Сараеве, падчас вайны 1992–1995 гадоў. Гэта кніга пра штодзённае існаванне звычайных людзей у незвычайных абставінах, пра смерць і боль, пра чалавечнасць і надзею. Беларуская мова — дзевятнаццатая, на якую перакладзена першая празаічная кніга Міленкі Ергавіча, што зрабіла яго вядомым на ўвесь свет.

Нано Мазут, відомий боснійський поет та есеїст з канадським громадянством, автор циклу віршів під назвою «Пси на озері», впадає в кому. Його мозок, відгороджений від зовнішніх подразників, творить паралельний світ, у якому спогади переплітаються з витворами уяви, минуле стає майбутнім, а мертві з минулих епох крокують попідруч із живими, створюючи фантасмагорійну процесію, що прокладає собі шлях крізь сум’яття Балкан.

Аріф Невзеті, непоказний хлопчина-рецепціоніст, який виявив поета непритомним у його готельному номері, відчуває незбагненну спорідненість із ним і вирішує вдати з себе його родича. А щоб виправдати свої часті візити в лікарню перед сусідом, хлопець вигадує історію важкохворої кузини Беси і щодня розповідає другові про її життєві пригоди, черпаючи натхнення зі свого захоплення Дубровником, літературою доби Відродження та молодою працівницею лікарні.

Обидва оповідачі сміливо поринають у ймовірні та неймовірні історії, сюжети яких в парадоксальний спосіб переплітаються і розвиваються дзеркально. «Пси на озері» — це мандрівка лабіринтом біографій видатних постатей, безіменних героїв та неспокійних душ. Це історія про самотність, пошук і усвідомлення своїх життєвих пріоритетів та про якорі минулого, які знайдуть тебе, як від них не ховайся.

Роман найвідомішого боснійсько-хорватського письменника вийшов 2016 року. Єрґович, який, зазвичай, заглиблений в історію балканських країн, в цій книжці оповідає про польського професора на пенсії Томаша Мєрошевського. Щоб полегшити життя своєму сину, хворому на туберкульоз кісток, вони вирушають з Кракова до захованого в горах готелю на узбережжі Адріатичного моря. Така ось фабула, але ж зрозуміло, що є сенси, які читач має відшукати за, на перший погляд, простою оповіддю про певну добу і людей у ній. Власне, про час подій роману. Це 1938 рік, а тому в книжці, хоч і не прямо, але дуже відчутно йдеться про наближення війни. Коли професор із сином, його вчителем, гувернанткою та ще кількома помічника з'являються у невеликих гірських селах, їхню делегацію сприймають як супровід диявола ‒ Караджоза. Хабі таке віщує щось хороше? Проте навіть в атмосфері наближення апокаліпсису завжди знайдеться місце коханню: першому дитячому чи вже літньої людини ‒ неважливо. Про це почуття Єрґович пише тонко, з якоюсь чемною обережністю, щоб не образити власних героїв. Так само письменник звертається і до однієї з наскрізних тем своєї творчості ‒ стосунків батька та сина. А хто ж такий Вілімовський? Легендарний футболіст, який у чемпіонаті світу 1938 року у складі збірної Польщі забив чотири голи бразильцям. І йому у книжці відведено важливу роль, про яку ми не розповімо, зберігаючи інтригу.

Zbiór „Sarajevski Marlboro” ukazał się w 1994 roku, w trzecim roku oblężenia Sarajewa. Książka od razu otrzymała najważniejszą nagrodę literacką dla prozy (im. Ksavera Šandora Gjalskiego) i wkrótce została przełożona na kilka języków, a Jergović stawał się coraz bardziej znany w Europie. Mieszkał już wówczas w Zagrzebiu, debiutował jednak w Bośni kilka lat wcześniej (1988) tomikiem poezji „Opservatorija Varšava” i przed „Marlboro” wydał jeszcze parę zbiorów poezji. Tytułowy wiersz tego tomu, „Obserwatorium Warszawa”, opowiada o pogodnym zmierzchu ostatniego dnia sierpnia 1939 roku i profesorze astronomii, który cieszy się z warunków odpowiednich do badań. Wiersz ma podtytuł „Nie czekając na barbarzyńców”. Myślę, że tak jak profesor astronomii Jergović nie czekał na barbarzyńców, ale się ich spodziewał. Tym czekaniem-nieczekaniem i jakąś zapowiedzią kończy się pierwsze opowiadanie (jedyne w części pierwszej) „Sarajewskiego Marlboro”. Mówi ono o wycieczce (i taki ma tytuł) z matką i kończy się tym, co zobaczył, kiedy nocą wracali do miasta: „niebo czerwone jak płonący dach nad światłami Sarajewa”.

Druga część, „Rekonstrukcja wydarzeń”, to 27 krótkich opowiadań z oblężonego, ostrzeliwanego i rażonego ogniem miasta. Ale pisarza interesuje tu nie sama wojna, tylko życie ludzi i ich losy w tej wojnie. Każde opowiadanie pokazuje jeden konkret, jeden szczegół, w którym zawiera się los człowieka. Tym, co u Jergovicia i w tych opowiadaniach, i w następnych książkach jest najistotniejsze, to relacja z codzienności, wyczucie osobności Sarajewa, wrażliwość, a przede wszystkim zrozumienie wielonarodowego miasta, o czym autor mówi przekonująco, ale bez deklaracji i ideologii. W opowiadaniu List, który do przyjaciela Bośniaka pisze czarnoskóry absolwent sarajewskiej uczelni, to on mówi o praktycznej, codziennej stronie tej wielokulturowości, której nie znalazł nigdzie indziej. Jest w tej książce także humor, niekiedy ironia, ale przede wszystkim głęboki smutek człowieka świadomego nieodwracalności wojennego spustoszenia, które jednych wygnało z kraju, innych zmieniło, zmusiło do samotności, w różny sposób okaleczyło albo pozbawiło życia.

Ostatnia część, „Who will be the fitness”, zawierająca – tak jak część pierwsza – tylko jedno opowiadanie zatytułowane „Biblioteka”, mówi o domowych bibliotekach, o książkach, z którymi się dojrzewało, które się pamięta, do których się wraca, i tych, po które nie sięgnie się nigdy, o nieoddanych właścicielom, niepodarowanych, o wszystkich domowych bibliotekach, które strawił ogień – albo ten, na którym ludzie gotowali jedzenie i który dawał im ciepło, albo największy, symboliczny, który strawił sarajewską bibliotekę. Ostatnie zdanie pierwszej prozatorskiej książki Jergovicia brzmi tak: „Jako płomień wszystkich płomieni i ogień wszystkich ogni, jako ostateczny mityczny proch i popiół zapamiętany będzie los sarajewskiej biblioteki uniwersyteckiej, sławnej Vjećnicy, której książki płonęły cały dzień i noc. Poprzedziły to huk i eksplozja, dokładnie rok temu. Może tego samego dnia i miesiąca, kiedy to czytasz. Pogłaskaj delikatnie swoje książki, cudzoziemcze, i pomyśl, że są prochem”.

Ogień zaczął i ogień kończy tę książkę.

До книги «Жертвам сниться велика воєнна перемога» увійшли написані впродовж 1993—1995 років есе, нариси та воєнні замальовки про війну у Боснії і Герцеговині або про події, які безпосередньо чи опосередковано стосувались цієї війни.

Змальовані автором картини, на перший погляд, видаються ірреальними, страхітливими, болючими, демонструючи усе, як є, без прикрас чи виправдань. Проте книга водночас сповнена надією. Надією на те, що рано чи пізно війна закінчиться, вигнанці повернуться додому, а жертви зможуть віднайти спокій.

«Арэхавы палац» - раман-сага, у якім расказваецца гісторыя далматынскага горада Дуброўнік і яго наваколля праз гісторыю адной сям’і. У пятнаццаці раздзелах аўтар запрашае ў падарожжа праз XX стагоддзе з адваротным адлікам часу, яно пачынаецца ў 2002 годзе псіхічным зломам і смерцю 97-гадовай Рэгіны Дэлавале і канчаецца яе нараджэннем. У гэтых карцінках сямейнага жыцця перад чытачом раскрываюцца драмы і трагедыі штодзённага і нештодзённага жыцця. Кніга можа служыць мастацкімі ўводзінамі ў гісторыю Югаславіі мінулага стагоддзя. Гэта трэцяя кніга Міленкі Ергавіча, якая выходзіць па-беларуску (раней выйшлі «Сараеўскае мальбара» і «Іншала, мадона, іншала»).

Ця книжка є «малою історією» свого часу, способу, в який люди таїлися одне перед одним, суспільних укладів і традицій колишньої Юґославії, родинної мімікрії й приватного пекла в домівках знатних громадян тієї фальшивої епохи. Єрґович розповідає про себе, свою родину, свою країну, якої більше не існує, та про довгу дорогу від образи до прощення.

«Батько» – це, можливо, роман, а може, й есей чи мемуари. Написаний за правилами фікційної прози – однак те, про що Єрґович розказує у цій книжці, не є фікцією. У певному сенсі «Батько» є «малою історією» свого часу, способу в який люди таїлися одне перед одним, суспільних укладів і традицій колишньої Юґославії, родинної мімікрії й приватного пекла в домівках знатних громадян тієї фальшивої епохи. Розпочата наступного після смерті батька письменника дня, ця надзвичайна й захоплива книга розповідає про національні й приватні зради, про особисті конфлікти, що розгортаються на тлі війни на Балканах, про близькість і стіну між сином і батьком, про вибачення і те, що вибачити неможливо, про вмирання від мук і страху. Оповідь сина, який не любив свого батька, про батька який не любив свого сина. Приголомшливо щира, мудра книжка.

Видання здійснене за підтримки Міністерства культури Республіки Хорватія, м. Заґреб.

Роман боснийского и хорватского писателя, журналиста Миленко Ерговича (род. 1966) основан на трех историях, рассказанных разными героями: монахом-францисканцем, пилотом королевских ВВС и комендантом городского бомбоубежища. Повествование построено на чередовании событий 1765 г. и 1945 г. Автор подчеркивает: во все времена люди остаются заложниками исторических катаклизмов. Находясь в самом центре трагических событий, герои романа задаются «вечными» вопросами. Издание адресовано всем интересующимся современной балканской литературой.

«Іншалла, Мадонно, іншалла» — захоплива книжка відомого боснійського і хорватського письменника та журналіста Міленка Єрґовича. Автор пропонує читачеві майстерні «прозові ремікси» шістнадцяти боснійських севдалінок — традиційних меланхолійних, драматичних пісень — і трьох далматинських пісень, севдалінкам співзвучних. У цій достеменно боснійській книжці зустрічаються Захід і Схід, християнство й іслам, Османи й Габсбурги, стара й нова Югославія, араби і євреї, мешканці гірських сіл і портових міст, чорношкірі й білошкірі, вбивці та їхні жертви, невинно й заслужено засуджені на смерть, психопати й герої, викинуті на узбіччя життя. Ця книжка,…

"Nezemaljski izraz njegovih ruku" pripovijeda o Sarajevskom atentatu, o našima i o njihovima, a ustvari o tome da su i jedni i drugi naši, i da je ubojstvo Franje Ferdinanda posljedica modernizacijske i prosvjetiteljske misije bečkih vlasti u Bosni. Princip, Čabrinović i drugovi djeca su svoje epohe, školovani na romanu devetnaestog stoljeća, na poeziji Walta Whitmana, na ruskim anarhistima i atentatorima… Beč ih je opismenio i pružio im priliku da osvoje i ostvare svoje iluzije. Nikada Bosna i zapadni Balkan nisu bili europskiji i bliži Beču, Berlinu i Parizu nego trenutak prije Principova pucnja.

Miljenko Jergović napisao je i roman i pripremu za roman. Ujedno ovo je i dokumentarni tekst nastao po nizu drugih dokumentarnih tekstova, a iz njega je zatim trebala nastati velika fikcija. Je li nastala? Je li sve ovo istina, ili je izmišljena pripovijest, omladinski avanturistički roman koji je tužno završio? Knjiga je to koja tjera na razmišljanje i promišljanje, koja povijest ovih prostora propituje bez ideološkog bremena, koja pokušava shvatiti i razjasniti vrijeme te fikcijom oživiti ljude i događaje koji su možda odredili sudbinu kontinenta i nas samih.

Jergovićev stvaralački rukopis na stranicama hrvatskog Jutarnjeg lista jeste svojevrsna strast čitanja različitih umetničkih rukopisa-tekstova svojstvena samo njemu na prostorima bivših jugoslovenskih kultura. I po tome je svojevrsni novi vinaverovski duh-projekat, jer Jergovićevo pisanje o različitim tipovima umetnosti podseća na Vinaverovo čudesno „Beogradsko ogledalo“. Dakle, Jergović je novi južnoslovenski vinaverovski duh, čiji esejistički rukopis ima onu živost i dinamiku koja se na ovim prostorima ne može, niti sme zanemariti... Autobus za Vavilon je zasigurno najuzbudljivija slika onog najvrednijeg stvaranog u proteklih nekoliko godina.

Nano Mazuth, znany bośniacko-hercegowiński poeta i eseista z kanadyjskim paszportem, autor kilku wierszy pod tym samym tytułem Psy nad jeziorem, zapada w śpiączkę. Jego mózg, odcięty od bodźców zewnętrznych, tworzy równoległy świat, w którym wspomnienia przeplatają się z wytworami wyobraźni, czas przeszły staje się przyszłością, a zmarli z dwóch epok maszerują pod rękę z żywymi, tworząc fantasmagoryczny korowód paradujący przez bałkańską zawieruchę.

Nevzeti, niepozorny chłopak pracujący w recepcji, który odnalazł nieprzytomnego poetę w hotelowym pokoju, czuje zaskakującą więź z chorym i podaje się za jego krewnego. By uzasadnić przed współlokatorem częste wizyty w szpitalu, wymyśla historię umierającej kuzynki. Niczym Szeherezada codziennie opowiada przyjacielowi pasjonujące perypetie życiowe Besy, wynikające z fascynacji Dubrownikiem, literaturą renesansową i młodą lekarką.

Obaj opowiadacze śmiało nurkują w narracje prawdopodobne i niemożliwe. Psy nad jeziorem to oniryczna wędrówka w labiryncie biografii wybitnych postaci, anonimowych bohaterów i niespokojnych dusz, obudowanym perełkami literackimi i ciekawostkami historycznymi. To nowe oszałamiające wcielenie jednego z najlepszych bałkańskich pisarzy.

Psy nad jeziorem to ćwiczenia stylistyczne na marginesie serialu telewizyjnego Zagubieni i powieści Roberta Bolaño Dzicy detektywi.

"Drugi pocałunek Gity Danon" Miljenka Jergovicia, laureata m.in. Literackiej Nagrody Europy Środkowej "Angelus", łączy lekki, gawędziarski ton z dotkliwym doświadczeniem życia na Bałkanach w XX wieku oraz okresem ostatniej bałkańskiej wojny. Czytelnik spogląda tu na dalszą i bliższą przeszłość, powraca do czasów współczesnych a także wkracza w świat legend i historycznej fikcji. W opowiadaniach obecny jest melodramatyczny ton, mocno zakorzeniony w popkulturze, jak i w ustnej tradycji Słowian z południowej Europy.

V beograjskem hotelu kanadski gost doživi možgansko kap. Receptor, medtem ko moža na nosilih primikajo k reševalnemu vozilu, v spletni iskalnik vpisuje njegovo ime. Tako se prične pripoved, ki se bo zdajci razcepila. Poslej beremo misli, ki naseljujejo glavo človeka v komi. Sočasno spremljamo mladeniča, ki raziskuje gostovo življenjsko zgodbo. Sem in tja se zgodbi obeh srečata; poveže ju vonj, skoznju se posprehodi taisti protagonist, glas prejšnjega življenja. V roman vstopajo posamezniki, ki privzemajo imena stvarnih oseb, se začasno nalezejo njihovih biografij, pa vendar ostajajo književni liki. Kakor med zrcali, ki si stojijo nasproti, vznikajo izmišljene zgodbe, ki jih junaki pripovedujejo drug drugemu – vse do konca, kjer moremo vsako izmed življenj zvesti na vsega stavek. Psi na jezeru je roman o samoti, identiteti in izgnanstvu.

Miljenko Jergovič se je rodil leta 1966 v Sarajevu, kjer je diplomiral iz filozofije in sociologije.Njegova proza in poezija sta neizmerno priljubljeni in prevedeni v dvajset svetovnih jezikov. Že s prvencem, zbirko kratkih zgodb Sarajevski Marlboro, je nemudoma dosegel visok ugled, s knjigami, ki so mu sledile – vse po vrsti vrhunske kakovosti –, pa ga vedno znova le še potrjuje. Obenem sodi med redke avtorje, ki so enako blizu kritikom kot bralcem: njegova dela so presečišče kritiškega in bralskega okusa. Od poletja 1993 živi v Zagrebu. Piše poezijo, prozo in eseje, dela tudi kot novinar.

Kada u osvit Drugoga svjetskoga rata krakovski umirovljeni profesor sa svojim teško bolesnim sinom i svitom pomoćnika krene put Jadrana, zna samo da se nekako mora dokopati čudesnoga hotela u zaleđu Crikvenice, kako bi ondje pokušao pronaći mir. No dolazak do hotela Orion popraćen je nizom prepreka, a kada jednom i dođu, vlakom, unajmljenim automobilom i na koncu u povorci s nosiljkom i pješke, ovi će Poljaci u našega svijeta izazvati podozrivost i nemir, koji će se pojačati kada krenu postavljati antenu za radioprijamnik kako bi mladić mogao slušati prijenose sa Svjetskoga nogometnog prvenstva. I kada se začuje spikerov glas i kada se putem radiovalova pred slušateljima otjelove brazilski i poljski nogometaši u čudesnoj utakmici u kojoj je Ernest Wilimowski zabio Brazilu četiri gola, a Poljska je ipak izgubila, u duši staroga profesora nešto se prelomi, a njegov sin usni svoj najljepši san.

Miljenko Jergović u Wilimowskom hvata duh vremena, strahove i bojazni junaka različitih nacija, obrazovanja i zanimanja. Pripovijedajući o hotelu na kraju svijeta, o njegovoj vlasnici, njezinim gostima, bolesti i nadi, nogometu i ratu koji visi u zraku, Jergović više no ikada pripovijeda o našem vremenu, o herojima svakodnevice, optimizmu i smirenosti koja se može, možda, najlakše pronaći upravo negdje na kraju svijeta kada se sjedne na mirilo, na to mjesto na kojem su naši stari ostavljali tijelo pokojnika dok bi ga nosili do njegova posljednjeg počivališta.

Levijeva tkalnica svile je čarobna knjiga, v kateri se nam razpirajo tako resnični kot tudi magični prostori, na njenih straneh se srečujejo ljudje, kraji in usode, knjiga, ki z neverjetno lahkostjo kaže, od kod vse izvirajo zgodbe in pesmi …

Miljenko Jergović je izbrušen pisec različnih zvrsti in žanrov, kar je učinkovito uporabil v knjižni stvaritvi Levijeva tkalnica svile, v kateri bralcu približuje stvarno in magično sfero skozi raznovrstne forme proze in poezijo. Avtor se izpostavi v vlogi pozornega opazovalca, ki se budno hrani z vtisi ob različnih dogodkih, krajih in ljudeh na vsakem koraku. S pripovedovanjem zgodb in razkrivanjem notranjih svetov posameznika v nadgrajeni strukturi je avtor želel zabrisati mejo med fikcijo in stvarnim pisanjem. Naj beremo esej, kratko zgodbo, dnevniški zapis ali pesem, Jergović bralcu na novi dimenziji omogoči razširitev čustvenega razpona pri napajanju z občutki in sporočilnim nabojem med seboj prepletenih pripovedi.

Če je bilo delo Oče, ki je lani izšlo v slovenskem prevodu, mešanica romanesknega in esejističnega pisanja, je Levijeva tkalnica svile žanrsko še bolj raznolika, a kljub temu enovita celota. Gre za svojevrsten narativni in prozno-poetični eksperiment, katerega cilj je zgodbo povedati z novimi sredstvi, pravi Miljenko Jergović, ter zabrisati sleherno mejo med fikcijo in stvarnim pisanjem. Levijevo tkalnico svile tako sestavljajo nadvse raznovrstni deli: kratke in zelo kratke zgodbe, potopisi, mikroeseji, pesmi, zapisane sanje, dnevniški zapisi, drobci nedokončane proze, enobesedne pripovedi, romani, katerih dolžina ne presega 500 besed.