Рецензии на книги — Степан Васильченко

Действие пьесы разворачивается в декабре 1918 года в одном из киевских дачных посёлков. Киев окружён украинской республиканской армией. На столбах, на окнах и стенах домов висят тысячи листовок: «К оружию! к оружию!.. Спасайте родину!». Герои-мужчины из тех, кто не хочет воевать ни за гетмана, ни за Петлюру: Корецкий притворяется больным и укладывается в постель, а студент-квартирант прячется в своей комнате. Совсем иначе ведут себя женщины - жена и сестра Корецкого. Им неприятна мужская трусость и пассивность, они спешат в гущу событий, готовы помогать раненым или развлекать офицеров. Вот только ветер дует изменчивый - как определиться и не прогадать? Кстати, гадание на картах - одно из средств (знать бы, какой масти Петлюра). Тут уже и не понимаешь, что хуже: быть пассивным и…

Здається мені, що вітер віє завжди в правильному напрямку, то людям вічно не догодиш. Вірніше, люди стараються шукати місце, де дме найменше, щоб спокійніше було, щоб, як говориться, менше проблем. Та вітер дме, дме в різні сторони. Хтось змиряється, хтось пробується боротись, а більшість підлаштовується.

Пʼєса С. Васильченка якраз про таких ось пристосуванців, подружжя Корецьких, і їхнє оточення. 1918 рік. Київ в оточенні української республіканської арміі. Час буремний і важкий. Влада міняється, швидше ніж люди встигають звикати. За кого воювати? Кого підтримувати? Як не помилитися? На чию сторону стати - гетьмана, чи Петлюри. Тут важливо правильно визначитися, не прогадати. Але ж як вгадати? Чтокать и какать, чи квітчати вишиваним рушником портрет Тараса Шевченка. Чоловік пані…

Степан Васильченко - украинский писатель и педагог. Родился в семье очень бедной, но мечтал посвятить свою жизнь работе с детьми. Работал в разных местах и уже в зрелом возрасте начал писать небольшие рассказы чаще всего связанные с жизнью учителей. В данном рассказе описывается один день из жизни детского дома. Примерное время событий - первые революционные годы - именно в то время автор сам состоял на должности заведующего детским домом. Из старого помещицкого дома было решено сделать дом для детей-сирот. Но со временем вместо заявленных 30 мест в нем находятся уже около 90 ребят. Строгая с виду заведующая каждый день борется за существование своих подопечных: ругается и инспекторами, ищет еду и одежду. И плачет каждый раз, когда к ее дверям приводят очередного исхудалого…

Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю...

В повісті описується нелегке життя простого українського сільського хлопчика-сироти. Скільки поневірянь, страждань та несправедливості довелося йому пережити ще з дитинства!

Кохана дівчина, з якою не судилося бути разом; мрія, яку не можна реалізувати. Страшенно боляче читати рядки, де змальована дитина, що прийшла взимку до ополонки топитися.

Крім повісті «Широкий шлях», до книжечки увійшли жартівливе оповідання «Свекор», а також оповідання «Приблуда» про життя в дитбудинку.

Несправедливість проходить червоною ниткою крізь усю книжечку: одні люди наживаються на експлуатації інших. Скільки років минуло з…

Смешной рассказ о мальчике Василько, который родился сразу старичком - так он по-стариковски себя ведет, постоянно брюзжит, всем недоволен и всех поучает - потому и прозвали его в семье свекром. Все только диву даются - ведь никто ж его этому не учил, и откуда только что взялось:

Стоит только кому-нибудь накрошить хлебом на столе или пролить борщ из ложки - Василько так и прикрикнет на него, будь это свой свой или чужой: "Это к чему же так крошить да пачкать!"

Не понравится ему что-нибудь - сейчас же на печь, укроется рядном и начнет оттуда отчитывать и все неполадки в хозяйстве перебирать: и то у нас плохо, и то не так, как у людей.

И однажды "свекра" разыграли домашние: отец на полном серьезе предложил ему жениться - мол, старшего сына в армию заберут осенью, а среднему надо дать…

Спойлеры Зі всієї збірки мною були прочитані такі твори: 1. "На чужині" - по сюжету нагадує чимось "Камінний хрест". Тут змальовано правдиву картину переджовтневого села, в якій з силою стефаникового трагізму передається душевний біль простої людини, що через безземелля і голод змушена залишати рідну землю, покидати батьківські могили і йти шукати примарного щастя на чужині. Символічного звучання набувають тут образи хрестів, що бовваніють за старою дерев'яною церквою в місячному сяйві темної ночі, - туди, в той бік немов похилися сумні постаті старого Жука та його жінки. Тугою оповите останнє побачення парубка з дівчиною. В пору буйного цвітіння садів господарі змушені покидати рідне село. Збіглися біля возів переселенці, ревуть воли, стиха лунають журні пісні, жіноче голосіння... На…

Чудове оповідання про дитину, яка поєднує в собі дитячу наївність, та перейняла дорослу поведінку. Батько навіть жартує, що з нього вийде, мабуть, гарний керівник. Теплий гумор, невимушеність дитячого світу. Ми не знаємо скільки йому років, але автор чітко окреслює це у фразах "щойно штанці пошили", потрібно йти до школи тощо. Батьки за допомогою гумору виправили ваду дитини, яка в цьому віці все сприймає на віру.

Поштовхом до написання цієї повісті стала газетна замітка: «В селі К. згубила себе з романтичного причинення церковна хористка…» Ця замітка, поміщена у пролозі, і розпочинає твір, попереджаючи читача, про що у ньому йтиметься. А далі – справа творчої уяви С. Васильченка. Нещасну самогубицю він оживляє, зображаючи харизматичною дівчиною Тетяною, надає їй веселої вдачі та непересічного таланту до співу та акторської гри. Цим образом він намагається підняти питання нереалізованих талантів, яких і в його часи, і в наші – більш, ніж достатньо.

«Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…»

Мало мати сам дар, потрібно ще й володіти неабиякою…