Ярослав Грицак — новинки

Що таке ідентичність? За яких умов вона постає та яким чином змінюється? Що є сталим, а що мінливим в ідентичності? Як формуються уявлення про себе окремої людини та цілих спільнот?

Відповіді на ці питання пропонує текст Ярослава Грицака та Олександра Комарова.

Ця книжка – результат 15-літньої роботи професора Ярослава Грицака.
У ній автор прискіпливо препарує минуле і закликає до співтворення сучасної України. Він намагається зрозуміти сам і дати читачам розуміння, що і чому відбувається з нами тут і тепер, і яким може бути майбутнє країни.

“Ре-візія історії” – це аналіз ключових наративів російської пропаганди щодо української історії, а також відповідь українських істориків на ці наративи. Виявлення наративів було здійснено через аналіз даних – передусім російського сегменту інтернету. Для цього були використані нейронні мережі та інші засоби машинного навчання. Книга містить шість головних наративів, з відповідними меседжами та підмеседжами, які показують, як Росія перетлумачує українську історію, аби виправдати свою військову агресію. Книга також містить відповідь українських істориків на ці наративи та меседжі: аналіз експертів проекту “LikБез: Історичний фронт” та розмову з відомим українським істориком та інтелектуалом Ярославом Грицаком.

Перша редакція цієї книжки побачила світ ще 1996 року. Також її можна назвати першою популярною історією України, яку, за словами автора, можна "читати без брому" і яка стверджує принципову нормальність української історії. У новому виданні виправлено деякі неточності та похибки попередніх видань, а також додано нові розділи, зокрема розділ, присвячений двом останнім десятиліттям незалежної України, аж до часів революції 2013-2014 років, війні з Росією та передвиборних тижнів 2019 року.

Чому одні нації багаті, а інші бідні? Чи існує якийсь рецепт, щоб позбутися бідності? На ці й інші важливі теми розмірковує у своїй новій книжці відомий історик, професор Ярослав Грицак.

Збірка включає його вибрані записи з блогів за 2010-2014 рр. і значною мірою є продовженням його популярної книжки "Життя, смерть та інші неприємності" (Грані-Т, 2008). Ключовою для цих текстів є спроба поставити українську проблематику у світовий контекст, а також тема цінностей.

"... Коли мої знайомі з Донецька чи Одеси переконують мене, що їхні міста - багатокультурні, я лише стинаю плечима. Багатокультурність - це в Нью-Йорку. Це коли багато культур живуть поруч - і жодна не витискає іншу. В Одесі багато греків. Але де в Одесі можна почути грецьку мову? Скільки людей розмовляє ідиш в Донецьку? Та що там ідиш чи грецькою, мовою меншин. Покажіть мені в Донецку околицю, де розмовляють мовою більшості, тобто українською?" (Ярослав Грицак).

600 фотографів, понад 200 000 знімків, хронологія трьох місяців протистоянь – щоб опрацювати такий колосальний обсяг матеріалів, команді проекту#EUROMAIDAN – History In The Making знадобився майже рік.

Книга #EUROMAIDAN - History in the Making присвячена українській революції 2013-2014 років, коли масові протести змусили втекти з країни чинного президента і привели до влади опозиційних політиків. Основні події відбувалися в Києві, на центральній площі столиці, Майдані Незалежності. Вони зробили Майдан ім'ям прозивним. Книга документує і досліджує Майдан: як історичну подію, як набір спільних цінностей, як приклад самоорганізації і як художнє явище.

В основу книги лягли кращі знімки, які українські фотографи зробили на центральній площі Києва під час революції в листопаді 2013 - лютому 2014. Вони доповнені хронологією подій, картою Майдану, списком загиблих під час протестів. Відкривається книга двома статтями: історик Ярослав Грицак описує витоки, причини та головні діючі сили Майдану, а філософ Тарас Лютий досліджує його як сукупність міфів.

«#EUROMAIDAN – History In The Making звертається не лише до українців, книга дає можливість міжнародній аудиторії розібратися у тому, що відбувалося у Києві взимку 2013–2014, — говорить ініціатор проекту Володимир Кадигроб. — Видання досліджує і документує Майдан: як історичну подію, набір спільних цінностей, приклад самоорганізації і як художнє явище».

До книги ввійшли понад 200 знімків, серед яких роботи Максима Левіна, Олександра Чекменьова, Костянтина Чернічкіна, Олексія Фурмана, Романа Пилипея, Андрія Горба, Ганни Грабарської, Анатолія Бойка, фотографів світових агентств Associated Press, Reuters, EPA (European Pressphoto Agency) Сергія Долженка, Єфрема Лукацького, Сергія Чузавкова і Гліба Гаранича, який постраждав під час розгону студентського Майдану 30 листопада.

Книжка львівського історика професора Ярослава Грицака продовжує, наслідує та доповнює збірник 2004 року «Страсті за націоналізмом», але є не так його оновленою й істотно зміненою версією, як радше цілком новим виданням: понад половину вміщених тут есеїв написано протягом семи пореволюційних років і присвячено здебільшого «післяпомаранчевим» реаліям, а решту текстів суттєво переглянуто та перередаґовано. Втім, автор і далі закликає до парадигмальної зміни в поглядах на природу націоналізму та, попри драматичні колізії останнього часу, не вважає за доцільне змінювати головний висновок, якого дійшов 2004 року: і тоді, і нині Україна має саме…

Кожне з цих ессеїв одного із найвідоміших українських істориків сучасности - коротка оповідь про сюжети з неподієвої і негероїчної історії. Вони написані з вірою в те, що ми повинні звертати більше уваги на тривалу перспективу, аніж на короткотривалі події, на повільні зміни, аніж на драматичні епізоди. Головна теза: постання України, її історичний розвиток, а головне - її сучасні проблеми, котрі неможливо зрозуміти поза контекстом модернізації та вестернізації. Як наголошує автор, "ці есеї написані не для того, щоб з ними конче погоджувалися. З них буде набагато більше користи, якщо їх обговорюватимуть і критикуватимуть".

Не зазіхаючи на царину літературознавства, історик Ярослав Грицак пише біографію літератора, який своїм внеском в історію заслужив увагу не лише від шанувальників красного письменства, бо визначально вплинув на формування ідентичности багатьох своїх сучасників. Дослідник, зрозуміло, знає кінцевий наслідок Франкових інтелектуальних зусиль, але відкидає, як він каже, «одну з найбільших спокус в історіописанні» – телеологію, намагання оголосити той варіянт розвитку історичних подій, що вже зреалізувався, єдино можливим і наперед визначеним. Погляд на Івана Франка як на національного поета і навіть національного провідника, що ставив собі за мету перетворити руське селянське суспільство на українську модерну націю, безперечно слушний, але в обмеженні цієї багатогранної особистости лише до такої функції стільки ж правди, скільки було її в радянському франкознавстві, що силкувалося подати «Каменяра» винятково як «революціонера-демократа». Автор аналізує все розмаїття можливих ідентичностей Івана Франка, який замолоду «потрафив бути і соціялістом, і феміністом, й атеїстом, і проповідником вільної любові». Він розглядає особистість поета на тлі малих спільнот, із якими той узаємодіяв (присвячуючи кожній із них спеціяльний розділ: «Франко та його селяни», «Франко та його Борислав», «...та його жінки», «...його євреї», «...його читачі»), а літературні тексти ставить у контекст тієї доби, у якій вони виникали. Тобто намагається співвіднести особисті мотиви творення модерних ідентичностей і суспільні можливості, що існували для цього на батьківщині письменника – в австрійській Галичині, яка упродовж Франкового життя (1856–1916) була об’єктом докладання самоствердних зусиль українського, польського, єврейського та російського націоналізмів. На момент народження Франка тут можна було нарахувати найбільше кількасот, якщо не кількадесят людей, які думали про себе як про українців; на час його смерти число їх зросло настільки, що в Галичині заговорили про її «українське завоювання». Ярослав Грицак пропонує читачеві поміркувати над тим, скільки випадковости і скільки закономірности в тому, що здійснилися пророчі візії Івана Франка, а не, припустімо, галицького москвофіла Івана Наумовича, який був певен, що в Галичині ніколи не скажуть: «Я не русскій, я українець».

Центральною темою книжки є націоналізм і його роль у сучасній Україні. Зіставляючи дискусії про націоналізм із даними соціологічних досліджень і поміщаючи одні й другі в історичну перспективу, автор заперечує поширене u академічній науці й політичних дискусіях твердження про недорозвинутість національної ідентичності як центральну проблему України. Натомість стверджується, що, з одного боку, роль національного фактора в Україні дуже перебільшується, аз іншого – рівень національної свідомости якщо її перестати звужувати тільки до мовного критерію і трактувати західний / західноукраїнський приклад як єдину обов’язкову норму – досить високий, щоб утримувати стабільність в українському суспільстві. Головний наголос робиться па потребі парадигмальиої зміни в поглядах на націоналізм і його природу, котра випливає з підсумування українського історичного досвіду.