Рецензии на книги — Василь Шкляр

Успешный молодой человек проводит выходные в баре со своими знакомыми. К ним присоединяется один знакомый одного знакомого, мужчинам хорошо, неспешная беседа перетекает в отличное времяпровождение с большим количеством алкоголя. Когда уже все начинают расходиться этот знакомый знакомого отдаёт главному герою ключ от своей квартиры и просит его пожить в ней неопределённое время ( и очень вовремя, ибо тому негде жить), главный герой соглашается, но потом, когда трезвеет, ему становится очень интересно, кто этот мужчина, и почему он так поступил. Именно с этого события и начинаются мистические приключения героя. Он знакомится с психиатром Оксаной, путешествует в Черкасскую область (оттуда родом моя мать) и когда герой едет туда из Киева, то, практически, проезжает мимо моего дома по всем…

Это не первое знакомство с творчеством автора. Надеюсь, и не последнее. Первым было произведение "Кровь летучей мыши". И если оно вызвало бурю восторгов и было практически полностью растащено на цитаты, то эта книга немного напрягала анималистическими сравнениями и военной политикой. Сюжет пересказывать не буду, все есть в аннотации. Единственное, что не разочаровало - это юмор и лаконизм.) Иногда много сентенций и раздумий отвлекали от сути. Порадовало, что произведение небольшое, заняло мало времени. Герои интересные, четко прописанные. Некоторые из них даже супергерои (не побоюсь этого слова). Но, кто любит марвеловские сериалы и фильмы - точно разочаруется.) Ибо здесь мужская романтика 90-х годов, не позже.)) Развязка интересная, для меня была предвиденной и предсказуемой. В целом…

Чудовий історичний роман, де на тлі боротьби за самостійність і незалежність України спалахує справжнє кохання.

1919 рік. На українських землях точаться бої. Воюють війська Симона Петлюри (сюди входить і Галицька Армія, і Самбірська, загалом західноукраїнські військові), Білі війська Денікіна та війська Червоної армії (більшовики). Так, певно в голові у вас промайнула думка, що Петлюра зрадник (так нам закладали в голову у школі), що він ворог. Так звісно він ворог, але ж не нам, українцям, а червоним москаликам. Ми, українці, були так близько до перемоги, до незалежності і самостійності ще в 1919 році, аж печаль бере, що не здолали Червону армію і війська Денікіна. А були так близько, навіть до Києва увійшли, пройшли урочистим маршем, але зрадників і тоді було повно, як і тепер. І тоді…

Навіть не знаю. що мене захопило в цій книжці. Зазвичай від того часу коли я запримітила щось і до моменту, коли почну читати проходить певний проміжок часу, часом менший, часом довший. На поличці ще валяються книги куплені позаминулого року і до яких ще не дійшли руки, а цю книгу почала читати відразу. Перше. що хотілося б відмітити це історична достовірність написаного, одразу видно скільки часу і сил було на це витрачено. І яке ж мене очікувало здивування коли в першій же ж частині книги я зустріла розповідь про рідне місто. Це так дивно і незвично читати про ті місця, які бачиш щодня. про людей, нащадків яких зустрічаєш на вулиці. Якщо чесно, то про цю сторінку історії знала небагато. а тут така можливість дізнатись більше. Історія повторюється, все завжди йде по колу і горе тому,…

ТАК! ЗНОВУ КНИЖКИ! То й що? Відчепися, це мій подарунок самій собі на Новий рік. Я в тебе дозволу не питала!

Приблизно так я відповіла на татові втомлено-роздратовані крики: "Ти вмієш витрачати стипендію на щось, окрім книжок?!", коли повернулася з крамниці "Книжкового клубу" з фірмовими пакетами, набитими черговими книжками, серед яких була і "Тінь сови". Прочитала за одну ніч, не могла відірватись. Улюбленою вона не стала й не стане, проте уваги точно варта.

Чудовий детектив+трохи містицизму. Не так подобається мені, як "Кров кажана", але дуже-дуже цікаво. Думаю, з цієї книжки вийшов би непоганий фільм. Мова автора неймовірна! Раджу читати всім, хто здатен оцінити красу оригінального тексту.

Моя найулюбленіша на даний момент книжка з творчості Шкляра. Гарна мова й невимовно захопливий мікс з любові, пригод, детектива, фантастики й містики. Однозначно варто уваги. Раджу абсолютно всім, хто може собі дозволити розкіш читати українською.

Зізнаюсь чесно, що ніколи не любила уроки історії. Для мене то було занадто нудним і нецікавим – постійні дати, дати і ще раз дати, які треба було знати на «відмінно», інакше історії ти не знаєш. Проте з часом усвідомила для себе, що твори Василя Миколайовича Шкляра – то набагато краще, ніж підручник з історії. І засвоюється та сприймається легко й, на диво, цікаво, в порівнянні з шкільними уроками.

Олександра Соколовська – вона ж Маруся – цілком реальна людина, під проводом якої в 1919 році воювала за незалежність України ціла армія. Рішення не бути осторонь, коли вирішується доля твоєї держави, без вагань було прийнято після того, як на цій війні загинули три її брати. Ця тендітна, ще зовсім юна дівчина захоплює своєю відважністю і мужністю, з якою йде в бій. Маруся продовжує тверезо…

Фраза з книги "Ми часто шукаємо не там і не тих" якнайповніше відображає мої відчуття після її прочитання. Адже розрекламовані в Інтернеті бажання зняти фільм за твором малювали в моїй уяві карколомні пригоди і заплутаний сюжет. Натомість я отримав масу задоволення зовсім від іншого – мови автора, трагічної історії кохання, кінцівки, яка навертає на очі сльози. Найбільше сподобалось дві речі: 1) найменші, на перший погляд незначні дрібниці автор вдало використовує у подальшому. Наприклад, опис мови друга Ігорка, коли він жує гумку

— Слухай‚ стаий‚ — жував він слова разом із м’ятною жуйкою‚ — тебе давно шукає кіт. — Який кіт? — витріщив я очі на Ігорка. — Мені ще цього бракувало. — Та не кіт‚ а… — він витяг із рота жуйку‚ — Кріт. З «Відомостей».

потім знаходить іронічне відображення…

Ох. Ностальгія. Купувала я цю книжку разом з "Тінню сови" того ж таки Шкляра в січні цього року. Ще до того, як життя перевернулося догори дригом, як плани розсипалися в попіл, світ тріснув навпіл, а всі перспективи полетіли шкереберть. Ще до того, як стало до болю важко читати такі рідні українські книжки. Господи... Словом, мене затоплюють спогади. З приводу книжки - мені вона сподобалась. Я абищо в чотири зірки не оцінюю.

Моє перше знайомство з автором. Сподобалося, але великого захвату нема.Справа не в авторі, не в стилі, не в мові (тут все на висоті) а в темі. Просто тема мабуть не моя. А так цілком цікавий динамічний детектив.

Роман написано відповідально. Відчувається, що автор вклав душу в свою працю. Останнім часом (років 5?) почали писати про Холодний Яр, про отаманів, але ще ніде не зустрічала такий влучний огляд участі в тих подіях Галицької армії. Для мене це роман не стільки про Марусю, історія якої вражає, звичайно що, а саме про цю армію. Всім раджу! А ще як сказала одна людина: "Обсадити, але не стріляти" Київ 1919 - Крим 2014. Треба б було знати історію".

А я все шукав і шукав щось таке з сучасної української літератури, що захопило б мене всього. Цей пошук вже доволі довго тривав, однак я не покидав це.

Все, що потрапляло мені в руки, все, чому я приділяв свою увагу… видавалось мені якимось збоченням, наругою над літературою та читачем. Я взагалі-то не великий шанувальник та знавець сучасної літератури, однак мене все ж цікавило, про що думають сучасні письменники та як вони висвітлюють проблеми сьогодення.

І тут я згадав про Василя Шкляра, а саме про його роман «Чорний ворон». На той момент, це був єдиний твір, написаний українським сучасником, яким я насолоджувався близько рік тому. Хоча він і історичний, а бажав іншого, однак… «То може… знову Шкляр?», - подумав я з деяким полегшенням та надією. «Невже після «Чорного ворона» я…

О, від цього роману в мене стався справжнісінький філологічний оргазм!.. Я щиро насолоджувалася буквально кожним видрукуваним словом. Зміст цих слів, звичайно, теж не пустий. Якщо задуматися, накручено усього і по трошки: тут вам і детектив, і любовна історія, і фантастика, і містика... Історія дійсно захоплююча, я до ранку не змогла відкласти книжку, доки не дочитала до кінця.

Ну що сказати. Це було цікаво, але .... дівчинці яка сидить десь глибоко в мені, а не досвідченій тьоті, яка вже наїлась залихватських пригод ще з мушкетерами. І мене зовсім, ну зовсім не обходять москальські розбірки, та й період Гетьманщини разом із руїною, вічними чварами тех уже дістав. Бо що книжку читаєш, що стрічку новин. Там бояри отруїли когось, там підставили когось, там не пропустили до батюшки царя, а там сам батюшка бідкається що його дружина не взяла малолітнього сина на казнь. А потім дивуємось а чого ті царі такі жорстокі. Ну а українці, все як завше, кожен хвалить всій околот, курінь, хутір ну і т.д. Домовитись не можуть. Запитаєте до чого тут характерники. От і я думаю. Ні вони були, сам отаман Сірко був Характерником. Але ось цього напрямку мені якраз і не виставило.…

Це той випадок, коли не знаєш, з чого почати, бо, з одного боку, варто говорити про книжку, а з іншого, того враження вона б не справила, якби не передісторія.

А передісторія проста. Я люблю Шкляра давно. І любов ця почалася з "Чорного ворона" і "Марусі". Тобто я бралася за книгу автора історичних романів. Дуже сильних історичних романів, варто додати. І тут на тобі! Це вже не просто книга хорошого сучасного українського романіста, а містично-еротично-кримінальна драма з елементами трилера - абсолютно новий і ну дуже неочікуваний для мене жанр.

Але, як би там не було, написана книга класно. Є ота унікальна і чиста українська без засилля західного діалекту, за яку я і полюбила Шкляра. Та рекомендувати цей твір не наважуся нікому. Бо дуже вже він провокаційний. А провокації на тему церкви і…

Александра Соколовская — молодая  учительница из семьи псаломщика. И она же атаманша Маруся — сердце повстанческого движения в сложный для Украины 1919 год.
⠀
Предательство, кровь, болезни — борьба за идеалы никогда не бывает простой.
⠀
Полна загадок история девушки, которая возглавила тысячное войско. Никому не известно точно, когда и как распрощалась она с жизнью. В. Шкляр пытается максимально воссоздать историю ее жизни, при этом разбавляя события элементами домысла и вымысла, в которых есть место даже для любви.
⠀
Ранее лишь мельком слышала об Соколовской, поэтому было интересно узнать больше о ней и о событиях тех времён.
⠀
В. Шкляр — однозначно мастер в написании исторических романов.
⠀
Интересные факты:
⠀
* В. Шкляр писал роман в течение пяти лет.
⠀
* Во время сбора источников для будущего…

Для мене Василь Шкляр, як Тарантіно, тільки в літературі. Море крові, гори трупів, реальність, що межує з божевіллям. Та тут діло серйозне, бо все основане на подіях, що мали місце в історії українського народу. Маруся (а насправді Олександра) Соколовська стає на чолі козацького загону. Почала вбивати, бо не мала вибору. Боронили Україну, від тих, хто рятував Україну від українців. Не зважаючи на вік та стать Марусю поважали, інколи боялися, дехто називав відьмою, а Мирон полюбив її всім серцем. Бо, як не дивно, навіть під час воєнних дій люди закохуються, вінчаються, народжують дітей. Весь роман, ніби сторінки з підручника історії України, що ожили і вражають своєю правдивістю. Майже сто років пройшло з того часу, а деякі рядки описують події сьогодення.

"Ключ" - це моє знайомство із творчістю Шкляра. І залишило воно приємне враження. Сподобалася мова твору - іронічна, інтелектуальна; тонкий, дотепний, я б навіть сказала, елегантний гумор; манера письма і викладу думок - суцільне задоволення. Не знайшла (як коментував сам автор) нічого особливо містичного (звертати увагу на цифри/назви/імена, що нас оточують якось природно), особливо еротичного (відверто і чесно описані почуття, збочення), а от детектив таки є. Головний герой - неприкаяна душа, що активно шукає свого місця під сонцем. Він володіє кількома мовами, пише "на замовлення" дисертації і статути партій. Спілкується з подібною до себе "богемою" - поетом, художником. Ця інтелігенція збирається в забігайлівці "Троє поросят", щоб обговорити, те що хвилює серце, і періодично…

Перший раз ця книга потрапила мені до рук у 2004 році, прочитала, виписала цитати, ходила під враженням тижнів зо два... Другий раз перечитувала у 2013 році - знову ж таки, було цікаво, дописала цитат, здивувалася, як це так - читала і зовсім не таке враження від твору склалося при перечитуванні... Третій раз, зараз, знову ж таки - абсолютно інше враження від книжки, можливо тому, що здобутий досвід і пережиті моменти якісно і кількісно впливають на особистість, дозволяючи переоцінити сюжет по-новому. Незмінним залишився захват від прочитаного, приємна іронія, місцями сарказм, містика, детективний сюжет. Читається легко, все зрозуміло, просто і не нав"язливо, якщо ви прихильник сучукрліту, містичного детектива і творчості автора - ця книга вам сподобається!)