Рецензии на книги — Михаил Коцюбинский

«Тени забытых предков» - эдакий магический реализм в гуцульских реалиях. Даже сейчас культура карпатских народов существенно отличается от традиционной украинской, а во времена Коцюбинского эта разница была колоссальной. Их традиции, мифы, поверья, языческая магия, своеобразный диалект - все это украинский писатель собрал в одной маленькой повести. И пусть завязка сюжета - почти буквальная реминисценция шекспировской пьесы, но все остальное - дальнейшие события, кульминация, посыл, герои - аутентичное.

Конечно же, это повесть о любви. О сходстве темпераментов и родстве душ. Основная мысль напрашивается следующая : «Как же важно найти человека, который тебя понимает! И как же тяжело жить, когда такого человека не существует!». В этом плане «Тени» очень показательны; если в первой части…

Цікавою є вже історія написання цієї повісті. Це була єдина на той час повість, що відкрила людям прекрасний світ Карпат, гуцульщину... Працюючи над нею, письменник жив на західній Україні, насолоджувався неймовірними пейзажами українських Карпат, дзюрчанням швидкої води гірських річок і спілкувався з людьми, знайомлячись з їх повір'ями, діалектами та суто гуцульским фолклором. За цей час письменник просто закохався в чарівність Карпат... Як результат, твір яскраво виділяється серед інших прекрасними, такими реальними пейзажами, що хочеться пройти крізь сторінки... Цікавими фолклорними створіннями: чугайстрами, мавками, відьмами... Добре показана ментальність українського народу, душа й життя карпатського народу, що ніби злився з природою, живе разом з нею... Чудовою прикрасою твору, що…

Трембіта звучить. Чуєте? Плаче за коханням, що його давно вже віднесла потоком гірська річка. Не склалося, не судилося, не доля. Іван та Марічка. Українські Ромео і Джульєтта. Діти гір, казкової природи і мальовничих полонин. Діти ворогуючих родин. Покохали, полюбилися. Стільки сподівань, надій, мрій. Стільки слів застигло в кронах смерек. Разом навіки? Не їм кувала зозуля літа. Не для них рушники вишивались. І весільні співи теж не для них.

Заросли вже давно стежинки, ті що разом вони топтали. А "Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокойну й шумливу." Життя продовжуються, хоча воно вже зовсім інше. Без Марічки, без ії співанок світ не такий. Де вони, ті милі очі? Ті чорні коси? У Іванка туга в серці. Чорна хмара накрила всі мріі, перекреслила майбутнє. Та час не стоїть на…

Літо. Сонце. Поле. Гарно, затишно, пахуче. Йду. І хоч живу тут все життя- все одно дивуюся красі і величності пшеничного поля. Це як море. Тільки жовте. Тут теж можна пірнати (правда не перевіряла вже ...надцять років). Он волошка синіє небом, он мак палахкотить червоними язичками, там жайвір здійнявся у небо... А це... Що це? Миииша!!! Польова миша. Рятуйте! Моя собака женеться сама не знає за ким. Вона зроду не бачила мишей. За нею тягнеться помітна стежинка. Не страшно. Завтра колоски знову стануть на місце. Життя. Тут вирує життя. І це поле- життя теж. Скоро воно стане хлібом. Мої рецептори уже реагують на саме тільки слово. Літо, поле, заходить сонце. Небо пломеніє, грає такими барвами, які навіть описати неможливо. І відтворити теж. Природа готується до сну. Літо.…

Эта повесть написана под впечатлением от поездки писателя в Криворовню - одно из живописнейших сел Восточных Карпат, где он гостил у известного фольклориста Владимира Гнатюка. В этом произведении Михаил Коцюбинский сумел очень поэтично передать атмосферу и особенности гуцульского мира. Он красочно описал не только природу: горы, полонины, быстрых реки, высоких смереки. Но и обычаи и обряды, неповторимые песни, самобытных постройки и красочные костюмы и прочие атрибуты быта.

В небольшом по объему произведении писатель затрагивает многие темы: любовь и ненависть, жизнь и смерть, язычество и христианство, добро и зло, природа и человек - вечные темы, которые всегда будут беспокоить умы и сердца людей.

Коли цвітуть яблуні, на душі якась неймовірна легкість. Хочеться сміятися, хочеться співати, хочеться обійняти весь світ. Біло-рожеві квіти надихають на прекрасне, вселяють надію, спонукають до якихось хороших справ. Яблуня цвіте. А маленьке життя відцвітає. У головного героя твору вмирає донька. Важко. Сумно. Не віриться, що ще недавно вона бігала босими ноженятами, раділа весні, сонцю, яблуневому цвіту. Ще недавно маленьке тільце було сповнене тепла і жагою до життя. А тепер вона вмирає. Батько не вірить, що таке могло статися з його дитиною. Що таке відбувається. Ось там, в сусідній кімнаті, хрипить, ледве дихає його дитина, а він ходить, думає, живе. Горить і поволі погасає свічка. Опадають додолу біло-рожевим дощем запашні пелюстки. Потроху згаса життя маленької дівчинки. Надії…

История с крымским акцентом

Сразу хочу сказать что подзаголовок к произведению - "Акварель" автор выбрал не спроста, потому что произведение переполнено множеством описаний природы, быта, одежды и простой жизни татарского населения. Будто художник, только слова, автор рисует каждую деталь, каждая мелочь в его описании приобретает новый вид. Вот только чего стоит такое описание:

З оди­но­кої на ціле та­тарське се­ло кав'ярні ду­же доб­ре вид­но бу­ло і мо­ре, й сірі піски бе­ре­га. В од­чи­нені вікна й двері на дов­гу, з ко­лон­ка­ми, ве­ран­ду так і пер­лась яс­на бла­кить мо­ря, в нескінченність про­дов­же­на бла­кит­ним не­бом. Навіть душ­не повітря літньої дни­ни прий­ма­ло м'які си­няві то­ни, в яких та­ну­ли й розп­ли­ва­лись кон­ту­ри да­ле­ких при­бе­реж­них гір. З мо­ря дув…

В очередной раз убеждаюсь в нехорошей тенденции. Перед реальным каким-то большим несчастьем об этом пишут, рисуют и поют различные деятели искусств. Рубеж между двумя веками, 19-м и 20-м породил великое множество в нашей стране сочинений с очень мрачными тонами. Я читал этот рассказ и представлял на месте автора Леонида Андреева . Множество забытых авторов, например Николай Карпов , сегодня уже снова популярные Сигизмунд Кржижановский и автор этого рассказа Михаил Коцюбинский и многие, многие другие, с разной степенью талантливости писали мрачные произведения в стиле Леонида Андреева , в каждой букве которых читается безысходность. И вот вам, накаркали, революция! А может быть дело в том, что это грядущее несчастье уже было ощутимо тонкими душами людей искусства и оно само вошло…

В жизни каждого человека рано или поздно наступает момент, когда он просто не в силе выдержать суеты этой жизни и хочет сбежать от всего мира подальше. Бессмысленная череда "нужно", "нужно" и "нужно" просто преследует его. Именно в такой период жизни я и познакомилась с этой новеллой и - влюбилась навсегда. От серости и тусклости, от усталости люди убегают по-разному, а главный лирический герой выбрал одиночество и природу. И не прогадал. Они помогли ему разобраться в себе, принять правильные решения.

Не следует забывать, что новелла - яркий пример импрессионистической литературы и, чтобы понять, - ее нужно прочувствовать.

Як хочеться часом побути самотньою, у руки взять книгу і келих вина, втекти від людей, заховатись між сотнями і пити самотність. Пити до дна.

Спитати у неба, чи холодно зорям, які в них турботи і як їм політ... Та інколи думаєш (думаєш з болем): людина й людина - ворожий то світ.

І знов серед люду, де нелюди люди, де більше кусають, ще більше гризуть... І хочеться кави, і знову в нікуди, де люди (що нелюди) не доженуть. (с)

Прочитала новелу - і просто найшло) Цей гімн самотності з присвятою полям, написаний закоханим не у свою дружину чоловіком, по десяти рокам від останнього прочитання багато чого в мені зачепив. Навіть більше, ніж мені хотілося б.

Втекти б в засніжені поля...

Якщо ви любите максимум образності в літературі, "Intermezzo" написано саме для вас. Запахи, кольори, безліч відтінків, смаків і навіть дотик. Чуттєвість зашкалює! Обожнюю цю новелу. Прочитаєш лише раз, а враження закарбувалися в пам'яті назавжди. Якщо ви ще не знайомі з імпресіоністичними творами, почніть з "Intermezzo". Це класичний зразок імпресіонізму. Незабутні враження гарантовано!

Как сказала бы наша нынешняя лектор по руслиту, Коцюбинский пишет "вкусно". Я сказала, что вкусного порой маловато, но нельзя не заметить сразу "физиологичность" метафорики. Место действия - Карпаты, так что пейзаж играет ого-го какую роль; и вообще я очень люблю такую перегруженность метафорами в произаическом тексте временами (я имею в виду примерно то, как пишет Набоков и, скажем, Маркес, в некоторой степени Бунин), от этого остается какое-то прямо щемящее ощущение: "С черного неба капали звезды, и плыла по нему белым шумом небесная река. В долинах дремали горы" etc etc, и вообще, куда ни плюнь - кругом олицетворения. Итак, о сюжете: речь идет о гуцулах, народе, живущем на Карпатах и занимающимся всяким народным хозяйством. Никакой связи со внешним миром, так что полно…

История любви украинских Ромео и Джульетты на фоне неповторимой карпатской природы. Во время работы над повестью Михаил Коцюбинский находился на западной Украине и под воздействием прекрасных пейзажей вдохновился на написание «Тени забытых предков». Это было первым произведением в котором описывалась гуцульщина, местный фольклор, обычаи, быт, диалект. Здесь можно найти упоминания о чугайстре, мавках, мольфарах( которые существуют и по сей день, и вправду обладают сверхъестественными способностями).

Горные хребты, долины рек, бескрайние просторы и на фоне этого прекрасная и печальная история любви «Тени забытых предков». Иван и Маричка - дети из двух враждующих семей полюбившие друг друга чистой и настоящей любовью, но которых навеки разделяет смерть. Это история о единстве человека и…

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Цілий вир відчуттів виникає при прочитанні цього твору. Тут і любов і захоплення природою Карпат, особливим світом Гуцульщини, єдністю з рідним та справді казковим краєм. Читаючи ці строки, неможливо не захопитися мальовничими описами і не відчути себе серед безмежних синіх гір, серед смерек і струмочків.

Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковій тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання.

Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі…

Враження, ніби побував у казці. Самобутня культура гуцулів, давні й сучасні вірування, які під впливом багатовікових умов сплелися у єдине мереживо, що вкриває гори-полонини, - це дійсно чудова річ. Читаю книгу вже втретє, щоразу знаходячи у ній щось нове. Мабуть, імпресіонізм М. Коцюбинського такий магічний)) Мої десятикласники із захопленням і почервонілими щоками читають повість і переповідають історію кохання Івана та Марічки. То ж тільки перші паростки дорослого почуття розпускаються у їхніх душах. А я цього разу з особливою увагою придивилася до стосунків Івана з його дружиною. Кохання - що то є для них? Господа, ґаздування - ось те, що зводить їх під однією стріхою, але не робить їх ближчими. Вічна любов і справді існує, що б хто не казав. Попри роки, відстані і цілі життя.

Неповторна суміш неоромантизму та імпресіонізму + гуцульський колорит у творі вражають. Кохання, яке неможливо забути, змінює свідомість Івана Палійчука, робить його ні на що не здатним. Не може забути герой свою Марічку. Не може йому допомогти в цьому Палагна. Повість відображає основне життєве кредо гуцулів: "Набутися". Вони - втілення любові до життя. Маржинка, гори, коломийки - усе говорить про це. Відчути себе на Гуцульщині дозволяє майстерно відтворений місцевий діалект. Й, звісно, варто згадати однойменний кінофільм Сергія Параджанова,що став перлиною українського кіномистецтва.

На небі сонце - серед нив я. Більше нікого. Йду.

Пізно я повертався додому. Приходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. тСпокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнилось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви.

Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо - і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці.

Коли лежиш в полі лицем…

Воля то щось важливіше навіть за життя. Та свобода не дається за дарма тільки дорогою ціною. Але і цінується тоді посправжньому. Молоді, безстрашні і нестримні, двоє відчайдухів, що уособлюють прагнення мільйонів - звільнитись та знайти щастя, яке не можливе в тюрмі.

Що може підбадьорити, надихнути, дарувати душевний спокій людині, на яку обрушив тяжку втому її ж винахід – правила людського співжиття? Лише те чисте й абсолютне, те, чим є людина – природа.

Драматична, затяжна п’єса, якій би можна було дати назву «Людське буття» знівечила душу героя даного твору і лише спів птахів, шелест листя, трав, пшениці та інше, що складає цілющій хор – це і є intermezzo для нього, як для сучасної людини.

А за неймовірну поетичність та красу мови, Михайло Михайлович заслуговує гучних оплесків.

Геть не буду робити аналізу твору, як нас учили в універі. Який там аналіз, якщо від такої операції можна втратити весь смак-присмак-післясмак від цієї шикарщини, розкоші і насолоди навіть буквами.

"Тіні забутик предків" я люблю у всіх формах - у написаній, у знятій на студії О.Довженка, у читаннях на радіо. Не знати як, але автор підібрав магічного ключика до сердець тих, кому не байдужа пам"ять і народний код.

А якшо попростіше і потолковіше, то в мене мурахи табунами від кожного речення. Від опису гір, від діалогів, від сміху і танців на похороні у фінальній сцені.

І так відверто і надривно описано все, що стосується почуттів. Різко і ... ще раз різко. Страшно, бо відверто. І так не хочеться загубити ці ниточки, що ще пов"язують нас з предками. Не допустити того, яби предки стали…