Рецензии на книги — Ирэн Роздобудько

Сложно описать те чувства, которые вызывают события, котрые происходят в книге. Жила-была девочка, обычная, простая, она ничем не выделялась на фоне сверстников, разве что гипертрофированным чувством справедливости.. Каждый раз, когда в её жизни (независимо от возраста) происходило очередное из ряда вон выходящее событие, она рисовала дверь на стене, а потом "входила" в эту дверь и всё менялось... Самыми важными дверями были те, которые привели её в этот мир, и те, войдя в которые, она смогла встретить всех тех прекрасных и дорогих для неё людей (и не только), по которым она так сильно скучала, которых ей так сильно нехватало.. Очень душевная книга, очень понравилась, - и увлекательный сюжет, и простой и лёгкий язык повествования - читается на одном дыхании, и яркие персонажи…

Это просто очень-очень грустная книга. Старость, конечно же, не радость. Потому как, к сожалению, болезни одолевают. Да и закат жизни, да. Но всё-таки, если у вас есть семья, близкие люди, какое-то устойчивое финансовое состояние, то всё не так драматично. Я вспоминаю ухоженных европейских старушек, которые весело колесят по миру, довольны жизнью и не глядят из окон потухшими глазами. Нашим бы так! И вы знаете, дело не только в том, что средств не хватает. Хотя это безусловно так. Но есть менталитет. И никуда от него не деться. Радоваться не хотят и не желают ( а может быть не умеют?).

Я сужу по своим родителям. Вы не подумайте, они у нас вовсе не капризные! Просто вот радуются жизни всё меньше и меньше. Мы и дачу им купили (по их желанию, нам она совершенно не нужна!). И периодически…

Ніби і нічого особливого немає в цій історії. Але особисто мене вона пройняла. Жіноча дружба… Поняття спірне і неоднозначне. Та Ельмірі, Сусанні, Ларі і Юлі немає до того діла. Вони просто дружать, та й усе. Діляться таємницями, наболілим, піджартовують одна над одною, розділяють і радість, і біль. Це тягнеться вже доволі давно, ще з шкільних років, і не було жодного разу, щоб вони щось не поділили, чи спровокували сварку. Напевне, так буває, коли ви зовсім різні. Напевне, я не стверджую. Мені так не пощастило.

Ельміра. Татарка. Крим - це Україна! І не те щоб це я зараз тут політикою займаюся, Ельміра - обличчя плакату «Крим - це Україна!», чорноока красуня-домогосподарка, що поклала добробут і затишок в домі вище карʼєри лікаря-стоматолога. Тут і піднімається питання - а воно того…

Оповідання з вишневим ароматом. Така собі міні-утопія, чи розповідь про особливу Місцевість, де панує утопія. Живуть, ніби при комунізмі (натяк на сподівання совєтів?), або, от тільки що згадалось, як хіппі 70-их. Якась комуна з придуманою історією, з вигаданими ідолами, і правилами, що нормальній людині здаються абсурдом. « – Ми тут – як одна велика родина! І всі – рівні. Якщо немає води – її немає у всіх. Ніхто не хизується шубами чи світлинами з-за кордону. Ніяких ювелірних магазинів чи автосалонів! Здоровий сон, здоровий спосіб життя, все – по справедливості. Нічого зайвого. У цю суботу будемо пиляти вишні – вони затуляють світ у дворі і заважають приладам нічного бачення. Усе має бути на видноті. Ніхто нічого не приховує. І не має хибних думок! Раз на місяць – плановий огляд у…

"Все, що я хотіла сьогодні"

Один день із життя жінки, яка взнала, що помре сьогодні. "Цікаво, що було б, якби всі, хто йде мені назустріч, раптом зрозуміли, що цей день - останній у їхньому житті? Це був би жорстокий експеримент, але впевнена - вирази облич змінилися б!" Що правда? Ось тільки що взнала про свої погані аналізи і страшну хворобу- і тут таки помре до кінця дня? Це вже якось занадто неправдоподібно. Навіть при самих тяжких захворювання не помирають на протязі доби. Та й почуває вона себе прекрасно, нічого не болить, навпаки, якесь піднесення. Це не насторожує? А фінал мене вразив. Якась така, я б сказала, абсолютна зневага автора до людського життя. Стратити не можна помилувати воно звичайно ж для всіх звучить по-різному. І все ж...

"Лікарняна повість." Повість про те, як…

Якби можна було повернути назад час й обрати іншу дорогу в житті, ви б це зробили? Думаю, кожен з нас хоч раз згадував якесь роздоріжжя, час, коли робив важливий вибір й міркував - а що було б, якби я обрав інший шлях? Героїня Ірен Роздобудько - молода журналістка Ніка - успішна в усіх смислах дівчина, теж має свої скелети в шафі... І має 13 днів, аби розібратися зі своїм життям...

Я стільки часу збиралася прочитати цю історію, що врешті вона стала моїм першим об'єктом у грі "Борьба с Долгостроем" на Лавлиб. Але прочиталася вона на диво легко, швидко й цікаво, як і все до того, що я читала у цього автора.

Даже не знаю с чего начать и вообще, каким образом вместить все мысли в слова, чтобы рассказать о прочитанном. Может стоит просто закрыть глаза и подумать обо всем? О своей жизни, о своих ошибках, встречах, расставаниях. О всех "если бы", которые уже неосуществимы.

Как размышляет одна из героинь Ирэн Роздобудько в данной книге: "... сверхзадача настоящего творца - довести читателя до неловкости от узнавания себя в книге, на полотне или на экране. Бывало ли у вас такое чувство, что читать какую-то книгу становится нестерпимо, неудобно, как будто автор выставил на обозрение твою сущность без твоего на то согласия? Более того - не зная тебя лично? Вот это и есть чудо. Попадание в болевую точку". Ирэн Роздобудько очень часто попадает в мои болевые точки. Слишком часто.

Впрочем, о книге. В нее…

Зізнаюся, я якось майже розминулася із творчістю Ірен Роздобудько, адже, коли всі мої подруги "запійно" читали її романи, я вважала, що це просто данина моді, і не читала їх. І лише 2,5 роки тому відкрила для себе цю авторку, прочитавши її підліткову книгу «Арсен» . Несподівано сподобалося. Власне, і ця книга теж незалишила байдужою (бо як може залишити байдужою історія скандальної контрабандистки мене, палку шанувальницю «Острова скарбів» Роберта Льюїса Стівенсона ?). Саме ця складова мене захопила найбільше. Крім того, було дуже приємно зустрітися на сторінках книги зі старими знайомими з інших історій (книжкових і життєвих). Натомість історія зникнення Жанни та її подальша доля майже від початку була очевидною. Навіть дивно, що ніхто з героїв не здогадався раніше. До того ж прикро…

«Так бывает: жизнь дала сбой в самом начале. Это как в компьютере - нажал не на ту клавишу, и все свернулось, пошли непонятные значки...» Ирэн Роздобудько. «Пуговица»

Жизнь Ники – героини романа Ирэн Роздобудько «Если бы…» - дала сбой именно в самом начале, в 1980 году. И после этого, к 2010-му остались только ужасные воспоминания и заикание. Но жизнь не всегда ставит одни лишь ловушки. Иногда подбрасывает и выходы из них. Главное – заметить. Впервые читаю Роздобудько на украинском, просто очарована. История мистична, захватывающа, интересна. Трагична и романтична одновременно. Современна и о прошлом. В ней много философии, размышлений, интересных мыслей. Понравилась мысль, сказанная, в общем-то, вскользь, но зацепившая надолго. Сверхзадача каждого настоящего художника - довести читателя…

Итак, вы - успешная женщина в самом расцвете сил, у которой есть хороший муж, прекрасная работа, вы полностью обеспечены всем, в чём нуждаетесь. Встречаетесь с хорошим другом, который предлагает интересную работу, даже несмотря на то, что в следствии большого нервного потрясения, пережитого в детстве, вы заикаетесь (но, тот же друг, предлагает услуги лучшего врача в этой области). А тут же рядом на лавочке в скверике, где вы встречались со своим другом, сидит старушка - божий одуванчик, которой вы помогли поймать яблоко, которое выпало из её сумки, пока вы бежали на встречу, в скверик, с лавочкой. И по воле случая она оказывается лучшим специалистом - врачом в данной области, и даёт вам отличнейший совет: мол, для того, чтобы избавиться от последствий того нервного потрясения, нужно…

Хорошо. Ох, как хорошо! Каждый рассказ, как глоток кофе. Этот - кенийский, с кислинкой. Этот - львовский, с горчинкой, крепкий... А этот пахнет боварским шоколадом. Хо-ро-шо! Вкусно!

... я знаю: нічого в житті не буває просто так. Дощ проливається там, де на нього з нетерпінням чекають. А над кожною головою навіть у маленьких містечках сяє своя зірка. часом вона не помітна за товстою, запилюженою шибкою або на темному горищі із щильно припасованими дошками. Але це нічого. Шибку можна розбити. І вдихнути повітря на повні груди. нехай навіть це буде єдиний ковток на все майбутнє життя. важливо зробити його і, вдихаючи, промовити: "Я - є!"

Красивейший язык. Именно тот украинский язык, которым в совершенстве хотела бы владеть я... А еще... О чем бы ни писала Роздобудько и в каком бы жанре…

Зів'ялі квіти викидають, прочитані книги забувають, притихлі почуття розпалюють, а спогади пестять і лілеють, навіть якщо вони не дуже хороші. Коротка, зовсім коротка повість. Можливо тому так вразила? Дві жінки, в минулому відомі актриси, до того ж і закляті вороги, коротають віку в притулку для самотніх акторів, навіть не здогадуючись, що мешкають зовсім поряд. Все життя вони були суперницями: за ролі, за глядачів, за чоловіка, яких кохали, навіть за саме життя. Адже одна купалася в багатстві та розкоші, а інша пройшла всі круги аду. Та доля вміє підкладати сюрпризи. А може виправляти помилки? Адже недаремно вона в останні роки життя вони зустрілися. Недаремно Стефка провалила іспити до театрального і пішла працювати доглядальницею в притулок. Це була ії місія - помирити дві…

Увлекательное и запутанное произведение. Впервые прочитано мной на русском языке. С уверенностью могу сказать, - шарм и обаяние почти не меняются.) главная героиня устраивается на работу к некоему мсье Паскалю, в её обязанности входит вести увлекательные разговоры, наливать ему и его гостям вино, отвечать на некоторую корреспонденцию - вроде не пыльная работёнка, да? Так в чём подвох? Ведь всё совсем не так просто на самом деле. Немного лучше разобраться в сложившейся ситуации помогут гости мсье Паскаля, прогулки, размышления, ну и, естественно, тот самый амулет. Книга мне очень понравилась. Опять таки, выписала целую кучу цитат, некоторые из них выложила здесь. Не перестаю восхищаться автором и его манерой изложения, увлечения читателя в водоворот событий и философичностью…

Дом для престарелых актеров на окраине городка, в нем десятки окон, за которыми на нас смотрят десятки пар потухших глаз. Каждый взгляд таит в себе загадку: кто-то смотрит в одну точку и думает о прошлом, но никто из них о будущем. Ведь будущего для людей с таким блестящим прошлым просто нет. Если хорошо вглядеться в испещренные морщинами лица можно узнать среди них и известных актрис, и именитых режиссеров. Казалось бы, ведь совсем недавно они блистали на сценах театров и на экранах телевиденья. И казалось, что слава и красота их вечна. Но цветы завяли и их выбрасывают… Книга наполнена мудростью, неспешными раздумьями и воспоминаньями. Но не обошлось и без любовной линии. Очень хорошо описано трепетное отношение персонала к старикам, и вообще, книга, не смотря на всю меланхоличность,…

Отже, десять років по тому. Перед нами знову Ліка, Денис і Ліза. Кожного з них життя "нагнуло" по-своєму. Когось піднесло за страждання (Ліка), когось опустило нижче рівня моря (Ліза), а комусь дало чарівного пендаля під зад і можливість все виправити (Денис). Головний герой, після подій, що відбулися у першій частині, зализав рани, розжився здоровим глуздом, покинув самоїдство та вирішив знайти свою дружину Ліку незалежно ні від чого. Навіть якщо для цього знадобиться витягти з дурки свою тещу та заручитися її допомогою. Все вдається, разом з кількома друзями, які активно допомагають, Ліза і Денис у Штатах, шукають Лізу і представляють новий фільм Тенецької, а далі починається саме найцікавіше! Спойлерити не буду =) Автор вводить ще декілька яскравих і цікавих персонажів, розкриває…

Отаку книжку можна порадити учню. Бо зараз майже кожен живе з мамою чи татом (батьки розлучені). Бо давно забуто вже аромат абрикосів, які ростуть на подвір’ї дідуся й бабусі. Бо цей Арсен - то кожен 13-річний хлопець, адже який підліток не мріє про смартфон, таємницю, привидів, не марить коридами та гарними дівчатами? І є в ній прощення, любов, відчуття себе частинкою свого роду, дорослішання...

"Чтобы понять мир, достаточно одного Маркеса..."

Эта книга появилась под влиянием творчества Фаулза, Мадонны, Федерико Феллини, "Битлз", благодаря существованию Николы Тесла и жены Сальвадора Дали, а еще под впечатлением от небольшой книжицы "Дети пишут Богу". Зачем так много? Если хватило бы одного Маркеса... Зачем в 192 страницах размещать огромные куски чужих книг и тексты песен? Зачем терять то лучшее, что есть в самом авторе - индивидуальность? Ирэн Роздобудько не боится экспериментов. Это подкупает, но ... Сама тема интересна. Философская мистификация о смысле жизни, о том, что мы всегда выражаем одной фразой - "Господи, почему я?". Стиль рваный - от Вербера до Фаулза с редкими прыжками в Роздобудько. А хотелось бы только ее...

Мир маленький. Он может уместиться в твоем кармане,…

Жіноча дружба — річ неймовірна. Хтось сумнівається в її існуванні, скептично хитаючи головою, а дехто стверджує: «Це буває рідко, майже ніколи». Вона таки існує. Це нам доводить Ірен Роздобудько. Перевірена часом, відстанню, різним достатком та сімейним щастям (нещастям) подруги — вона викристалізовується в міцний камінь, зігрітий теплотою приязних стосунків. Чотири подруги: Юлія, Лара, Ельміра й Сусанна, такі різні й далекі у всьому, але такі близькі в найголовнішому — в готовності підставити плече одна одній в будь-якій життєвій ситуації, вислухати, заспокоїти, порадити й «надати крила», вдихнути життя в підбиту долею пташку-подругу, або віддати їй своє крило…

Текст «Тут і тепер» — квартет жіночих доль, це галерея жіночих образів, ніби «вихвачених» фотокамерою із міського натовпу людей.…

- Ти що, пишеш детективні романи? - відірвався він від аркушів на середині. - Я здаюся тобі ідіоткою? - суворо запитала вона. - Вибач, але все це доволі дивно, - він знову занурився в читання.

Нет, я не стану считать Ирэн Роздобудько идиоткой. Ее проза - это что-то невероятное, интеллектуально-чувственное, со своим особым стилем. Причем, что бы она не писала, этот стиль не угробишь. Будь то мистика, будь то сентиментальщина или что-то совершенно философское. А теперь вот детектив. Читать было интересно. Именно читать - выуживать слова, тонуть в образах. Но сюжет... Сплошная подтасовка и профанация, а не детектив. Нет, сюжет мне не понравился.

Досить цікава історія про двох актрис радянських часів, які знайшли своє кохання в особі одного чоловіка. Одна з них була дружиною, інша - коханкою. І на прикінці життя доля зводить їх обох в стінах одного будинку для пристарілих... Авторка називає "зів'ялими квітами" спогади, які треба викидати, мені ж цими квітами здались дві головні героїні... Не скажу, що читала на одному подиху, не скажу, що книга переповнена інтригою, але читалось легко і не вимушено. Мова хороша, текс поділений на окремі розділи. Можу сказати, що для мене це книжка для одного разу, перечитувати я її не буду.