Земля

ISBN: 966-03-3566-0

Год издания: 2008

Язык: Украинский

Возрастные ограничения: 12+

Жанры:  Зарубежная классика, Классическая проза

Теги:  Українська література, Украинская литература, Классическая литература, ЗНО, Філософський роман, Українська класика, Символізм, Генії тих часів, Кобилянська, УкраїнськаВсе теги

- Ольга Кобилянська розпочала писати продовження повісті «Земля», але цей намір не був реалізований.[3]
- Повістю «Земля» Ольга Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в українській літературі.
- Повість «Земля» було інсценізовано у Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені О.Кобилянської.
- За повістю «Земля» на київській кіностудії імені О. П. Довженка у 1954 році було створено однойменний художній фільм.
- Повість «Земля» було перекладено багатьма мовами світу.
- До повісті «Земля» відомий художник С. Адамович створив ряд гравюр.

Історія написання

Письменниця почала працювати над повістю «Земля» 1895 р. Твір було завершено в 1901 році, а в 1902 році уперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вістник», т. XVIII, кн. 4-6. Того ж року книга вийшла окремим виданням у Львові. За життя авторки повість видавалася ще й у Коломиї (1913), Лейпцігу, Києві (1919), а також у Радянській Україні (у 1926, 1929, 1940 роках). Свою повість авторка присвятила батькові Юліанові Я. Кобилянському. Перша частина складається з 32 розділів. Роботу над другою частиною повісті в силу багатьох причин письменниці довелось припинити. В основу повісті лягла подія, що сталася восени в 1894 році в селі Димці (тепер Глибоцький район, Чернівецької області), де син селянина убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю. Прототипами героїв повісті стали члени родини Костянтина Жижияна - Михайло і Сава (у повісті – Федорчуки). Сава Жижиян згодом емігрував до Канади, де й помер. Прототипом Рахіри стала Маріука Магас. Анна списана з наймички Кобилянських.

В автобіографічному нарисі «Про себе саму» вона писала:
«Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!…»

Головними дійовими особами твору є заможний селянин Івоніка, його дружина Марія та їх сини — Михайло й Сава. Значну роль у розвитку сюжету відіграють образи Анни (коханої Михайла) й Рахіри (коханої Сави). Основною сюжетною лінією повісті є переживання батьків — Івоніки й Марії. З цією лінією органічно зв'язані дві інші — кохання Михайла й Анни та Сави й Рахіри.

В розлогій експозиції, перед читачем постає пейзажна картина: село Д. із панським лісом по західній його частині. Читач знайомиться також із заможною ґаздинею Докією Чоп’як, із її нелегкими роздумами про долю єдиної дочки Парасинки, яку турботлива мати хоче якнайшвидше видати заміж, бо в разі своєї можливої смерті, її чоловік- «пияк і марнотратець» Василь, може залишити доньку ні з чим, розтринькавши родинне майно. Найкращим нареченим для Парасинки був би Михайло Федорчук, син Івоніки, бо й землі їхні межують. Але не без вагань відмовляється від думки про цей шлюб, адже Михайлові треба йти на трирічну службу до війська, а за цей час Докія може й померти. Тож Докія зупиняється на синові багатого односельця Онуфрія Жемчука Тодориці, який хоч і не був такий показний, як Михайло, але теж працьовитий і дбайливий, а головне – єдиний син заможних батьків.

Далі дія переноситься на весілля Парасинки і Тодорики. Читач знайомиться з братом Докії - «старим парубком» Петром, панською наймичкою Анною, Михайлом Федорчуком, що був на весіллі дружбою, а також його батьком Івонікою, який у щирій розмові з Докією розповідає про синів, про своє нелегке життя з Марійкою, про їхню тяжку працю, завдяки якій стали заможними господарями, але жодної розкоші собі не дозволяють, тремтять над нажитим добром, особливо над землею. Їх особливо турбує те, що нікому буде обробляти землю, коли Михайла заберуть у військо. Івоніка без вагання вирішує дати пару биків тому, хто допоможе Михайлові залишитися вдома. Але його намагання марні – Михайло змушений іти до цісарського війська. Тут же, на весіллі, Михайло звертає увагу на Анну, яке не може відвести очей від показного хлопця. Він запрошує дівчину до танцю, але через обірвану струну музика змовкла, а руки Михайла і Анни так і не поєдналися.

Михайло розуміє, що батьки навряд чи схвалять його почуття до наймички Анни, адже в них своє розуміння щастя дітей; вони ніколи не погодяться, щоб їхній син одружився з бідною дівчиною. Так окреслюється конфлікт між батьками і дітьми. Зав'язка сюжетної лінії завершується у третьому розділі, де Михайло й Анна зустрічаються в полі.

Розвиток дії пов’язується з перебуванням Михайла у війську. З сьомої глави розповідається про страшні знущання офіцерів над солдатами австро-угорської армії, особливо над колишніми українськими селянами, що не розуміли німецької мови, якою користувались офіцери.

Паралельно розвивається сюжетна лінія Сави — Рахіри, яка має великий вплив на юнака. Батьки засуджували сина за намір одружитися з двоюрідною сестрою по матері. Однак головною причиною їх ворожого ставлення до Рахіри була її бідність. Батько Рахіри походив з циган, був безземельний, жив з випадкових заробітків. Сама Рахіра не любила працювати, була злодійкуватою й хитрою. Тож Івоніка дає зрозуміти Саві, що в разі непослуху може позбавити його належної тому частки землі на користь Михайла. Коли ж Сава всупереч волі батьків хоче одружитися з Рахірою, то вона цілком резонно остерігає його: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?» Так старший брат став на заваді молодшому, викликаючи в того почуття заздрості й ненависті.

Рахіра, довідавшись, що Анна чекає дитину від Михайла, спробувала висварити її, проте дістала відсіч. У події втручається Сава, обіцяючи помститися Анні. Драматизм дії зростає, наближаючись до кульмінації. Діставши відпуску з війська, Михайло таємно зустрічається з Анною. Розуміючи, що батьки будуть проти його шлюбу з Анною, Михайло вирішує просити їхньої згоди на свої іменини, у день свого небесного покровителя святого Михайла.

Одної ночі Сава з Михайлом пішли в ліс за деревом, щоб полагодити пліт. На другий день Михайла знайшли в лісі вбитим. Драма, що розігралася в лісі, у творі не показана. Головну увагу письменниця приділила зображенню реакції, яку викликала страшна подія в головних персонажів твору та в односельців. У цій частині повісті розвиток душевних переживань героїв досягає своєї кульмінації. Івоніка майже відразу запідозрює Саву в убивстві, але не виявляє цього, бо боїться втратити останнього сина. Цим і пояснюється, що під час огляду комісією трупа він блискавично сховав кулю, яка випала з плечей Михайла. Під час похорону чути розмови, з яких видно, що селяни знають вбивцю, але не виявляють цього, бо жаліють батьків. На кладовищі чути плачі, зойки. Івоніка звертаючись до Михайла, в розпачі говорить: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень ти був на ній, дурень…» Івоніка почав втрачати віру в те, що він є господарем землі. Він відчув її владу над собою, відчув себе її рабом. Вже тут починається розв'язка сюжету, яка логічно випливає з кульмінаційної частини.

В останніх трьох розділах розповідається про те, що сталося через шість років. Івоніка підтримав Анну, що вийшла заміж за Петра, які вирішили вчити свого малого сина, щоб відірвати його від землі.

Повість захоплено була сприйнята українською громадськістю, критикою. У 1902 році в листі до Ольги Кобилянської Михайло Коцюбинський писав:
«Пишу до Вас під свіжим вражінням од Вашої повісті «Земля». Я звичайно багато читаю, але признаюся, що давно читав щось таке гарне, таке захоплююче, як «Земля». Я просто зачарований Вашою повістю — все: і природа, і люди, і психологія їх — все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи Вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу.»

У 1905 році в листі до відомого хорватського славіста В. Ягича І. Франко писав:
«Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман «Земля»… В ньому Кобилянська справді якнайповніше виявила риси свого таланту… Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає «Землі» особливого чару… ЇЇ роман «Земля», крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу…».

Український літературний критик Сергій Єфремов на сторінках журналу «Киевская старина» , а також у книзі «Історія українського письменства» писав про повість «Земля», що вона «…дає гарну і широку картину життя, - тієї «влади землі», що так позначилася на хліборобові, на його психіці й побуті, на його вдачі й переживаннях».

Великою моральною підтримкою для Ольги Кобилянської було також приязне слово Лесі Українки. Українська поетеса вважала «Землю» твором, який гідний того, щоб увійти в скарбницю світової літератури. Вона радила письменниці перекласти «Землю» німецькою мовою і водночас просила в неї дозволу на переклад повісті російською мовою. Високо оцінили повість також письменник Гнат Хоткевич, словенський учений Леопольд Ленард та інші.

Земля / Земля (1954) СССР

«Земля»