Цитаты из книги Фройд би плакав
Ірена Карпа
ISBN: 966-03-3525-3
Год издания: 2006
Издательство: Графіті
карпа современная украинская литература украинская литература сучасна українська література современная литература сучукрліт проза коханому подобається чик-лит сучасники
Описание
Ну от, дочекалися й ми першого в історії української літератури колоніального роману. НІ, ірена Карпа — не Ловренс Аравійський, неДжозеф Конрад і не Редьярд Кіплінґ. У неї інше призначення й інше доручення. У неї навіть стать інша. Не думайте, що вона просто жінка. Це андрогінний монстр, який не знає, яку дурницю йому витворити кожної наступної миті. Це надмісткий твердий диск із безмежною пам'яттю, здатною перетравити і засвоїти всі ці азійські чунга-чанґи, шіви, брабхупади і пропани з бутанами. Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість, із загальноєвропейською за компанію, босими ніжками невиліковної Лолітки. Це вразлива і надчутлива дівчинка, яка хотіла вдочерити носоріжку. Це дівчинка, яка курить і не затягується. Це дівчинка, якій, у принципі, і не треба курити, її і без того пре. Це перша українська письменниця, котра потрапила у саме серце Азії і розповіла нам про незвіданий світ нашою літературною мовою з вкрапленнями всіх можливих іноземних мов, мови жестів, мови рухів, мови матів, мови крові, мови любові. Не знаю я, від чого тут плакати Фройду. А от Шевченко з Франком точно б заплакали. Кривавими слізьми щастя і звільнення. Ну, був Кобзар, був Каменяр, була Дочка Прометея, був Буковинський Менестрель (чи як його там називали), була Третя і Четверта Лесі, а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало. А тепер ми маємо її. Точніше, вона має нас — від світання до смеркання, має з усією своєю карпатською ніжністю, має нас в Індонезії і Тайланді, в Сінгапурі і Куала-Лумпурі, має нас у Києві й Аґрі, має нас у Катманду і в Тхімпху. Тьху! Одне слово: «Ґод сейвз зе Квін Марла форева енд ева!»
Андрій Бондар
Цитаты из книги
15 октября 2010 г.
– Обрані люди, люди з хорошою кармою, неодмінно перетинаються.
17 апреля 2010 г.
... Минуле інколи любить вриватися в теперішнє, щоби показати, "хто тут главний", і що не все так просто, як уже намалювалося. Минуле, як велетенський паршиво спакований наплічник, котрий якийсь ідіот ще й начепив на тебе так, що дзуськи знімеш без допомоги іншого. Той інший - твій друг Смерть.
17 апреля 2010 г.
М-да, витіснені бажання - страшна річ. Але ще страшніші бажання, які ніяким дивом не витісниш, не викорениш і не викорчуєш. І страшні ті люди, що не здатні бажанням опиратися. Такі, як я.
17 апреля 2010 г.
Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання.
6 января 23:48
Дужка від навушників на голові - то вже пластмасовий німб.
18 октября 2010 г.
Чоловік – то істота крилата й безмежна, має безліч іпостасей. … Чоловік – це прекрасне створіння, що його нещадно занедбували жінки протягом усієї історії, не складаючи поем його красі і ніжності, а лише підставляючи свої цицьки й паплюжі вирла для оспівання тисячами й тисячами приречених чоловіків…
15 октября 2010 г.
Зрештою, біос є біос. Життя потворне в будь яких своїх проявах. А в будь якій потворності живе краса і сила.
11 октября 2010 г.
Тебе я, видно, кохаю більше, ніж те життя ненавиджу...
7 октября 2010 г.
... Минуле інколи любить вриватися в теперішнє, щоби показати, "хто тут главний", і що не все так просто, як уже намалювалося. Минуле, як велетенський паршиво спакований наплічник, котрий якийсь ідіот ще й начепив на тебе так, що дзуськи знімеш...
17 апреля 2010 г.
Повертання до вмерлих кохань, як правило, ілюзорні. І ліпше хай ті кохання постійно живуть у нашій уяві, аніж знову і знову помирають у ріал-таймі.
17 апреля 2010 г.
Дужка від навушників на голові - то вже пластмасовий німб.
18 октября 2010 г.
...боятися втратити – здорово. Це не дає розвинутися звичці і рутині. Ми так за кожен день повинні би боятися, бо щомиті можемо втратити наступну мить. От тоді ми тільки й зможемо по справжньому жити. Боятися отак – це по справжньому кохати.
18 октября 2010 г.
..я просто знаю приблизно, що воно таке – оцей от рольовий анабіоз... Мусить бути якесь зобов'язання і поденщина – тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…
18 октября 2010 г.
Байдужість . У домашніх мовчазних формах і у формах найкічовішої показухи. Власне, показуха не є байдужістю. Демонстративність не є незалежністю, а лише однією з форм втечі – не завжди, однак, невдалої – від залежності й ваги всього пласту експектацій чи т.зв. обоє 'язків, накладених соціумом і самим індивідуумом самим на себе. Накладених на голову, як купи лайна з під священних корів.
18 октября 2010 г.
Не можу бути з жодним чоловіком. Усі ви – убивці свободи. Чи то пак, я стаю убивцею свободи, як тільки но заприсягаюся жити разом із чоловіком. Кохані й некохані, справжні й помилкові – від усіх вас просто хочеться втікати. Бігти на волю, голосно кричати, не озиратися назад. Не просити пробачення – однаково ви цього не любите і не пробачите мені ніколи. Не пробачите мого прощення пробачення. Вам потрібна Дикість, що уб'є вас, що розірве нас на шматки, а потім буде збирати докупи...
15 октября 2010 г.
Митник – це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…
15 октября 2010 г.
. Хохол, на відміну від українця, в камській своїй паплюжості завжди знаходить загальноприйнятий вихід. Все давольни, все смєются.
15 октября 2010 г.
... будь яке втикалово в житті скінчається, як і саме життя.
А от пики бицюганів совкодупих вічні…
15 октября 2010 г.
Коли маєш лише себе і свою свободу, а не маєш хати, дітей, прив'язаності до служби, маєш любов і багато дериватів тієї любові, маєш відречення вкупі з колючим теплом у кінчиках пальців, маєш відповідальність, але не маєш жодного зобов'язання – помирати легко будь якої миті.
11 октября 2010 г.
а яка може бути надійніша запорука втримання коханої людини, як не страх втрати об'єкту її кохання?
16 ноября 2009 г.
Перетворилася на жалюгідну невротичку. Чи неврастенічку. Чи істеричку. Чи пес його там зна на кого - в морзі б розібрались.
16 ноября 2009 г.
Попереду - невідомість, ліворуч - прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття - тобто, ти.
- А що праворуч?
- А я що - знаю? Насрав хтось...
- Га-га-га! Я тебе люблю.
- Та ж фігня, Джульєтто.
16 ноября 2009 г.
Люблю з Х'ялмаром ходити в магазин за їдлом. Люблю мацати манго і, репетуючи на ввесь супермаркет: "Х'ялмар! Подиви - воно стигле?!", бігти в той кінець, де Х'ялмар вибирає імбир. Люблю різати тофу і зжерати половину його під час різання. Люблю цілувати Х'ялмара зранку із міцно стиснутим писком - бо зуби ще не почистила. Люблю сидіти позаду Х'ялмара на скутері, заплющивши очі, щоби пил не потрапляв. Люблю запрошувати Х'ялмара до японського ресторану раз на тиждень. Стоп. Щось виходить, ніби все, що я люблю - пов'язане з Х'ялмаром.
То, може, я просто Х'ялмара люблю? Фу, дуреписько: і яким це я Пилипом Х'ялмара записала до простих речей?! Але я все-таки тупа. Бо він не преться від всієї тої битовухи. Хіба лишень що дуже любить засинати, коли я ще пишу...
позавчера 00:19
Повертання до вмерлих кохань, як правило, ілюзорні. І ліпше хай ті кохання постійно живуть у нашій уяві, аніж знову і знову помирають у ріал-таймі.
22 декабря 14:10
Я живу у глибокому, гнітючому страху, готова щохвилини просто піднятися і спакувати свої речі у похідного наплічника і чкурнути геть. Без істерик, без прощальних записок, без трагедії, із самими лише проковтнутими сльозами і спробою боротьби із принизливим жалем до себе. Власне, ці втечі я називаю красивим і страшним словом «свобода», ним же і маскую свій страх. Кожного разу втрачатися, тупо перепитувати себе, хто ти, не знаходити жодного засобу висловити відповідь, зрештою, потискати руку Пустоті і заспокоюватися, як вирваний зуб. Я готова до втрати будь-якої хвилини, але не завжди готова до своєї реакції на втрату. І це соромно. Це гнітить. Це обриває псевдоніжки моїй свободі аж під самі її псевдояйця. Я здатна на любову і втечі. Я здатна на сльози. Я здатна на такі тупі і шмаркаті фрази, як оці дві попередні. Я не можу вбити себе за раз (щосили жорстоко засуджуючи нещасних самогубців), зате залюбки вбиваю себе сантиметр за сантиметром щодня. Відтак мені здається, що некроз припинився, а насправді то лише ватно-марлеві пов'язки ілюзій попритискали відчуття відмирання. Мені недоступне просте людське щастя. Я не можу, як всі. Це надто велика розкіш. Було би нічого, якби запросто могла, як не всі. Як непросте людське щастя. Чи доступне воно?…
